Я намагаюся зберігати спокій, але моє дихання стає частішим.
Я не можу тут залишатися. Я повинен іти.
Сніг — ліжко з гострих кристалів.
Слід підвестися, але холод заважає.
Я відмовляюся скінчити свої дні ось так, зіщуленим, обличчям до землі.
Збираю усю мужність і перевертаюся на спину, розкинувши руки в боки, звівши очі до неба.
Навколо тільки всепоглинаючий морок.
Ніч голодна. А сніжинки — вони м’ясоїди.
6. Ікар
Там, угорі, усе буде яснішим, усе буде гарнішим, і я нарешті зможу віддатися світлу. Нарешті я звільнюся від досвіду, стриманості й обов’язків. А в цей час ти, мій сину, ти битимеш крилами в повітрі. А пізніше, набагато пізніше, ти кинеш погляд позад себе. І серце твоє стиснеться в грудях. Куди б ти не глянув, мене вже не знайдеш.
Двісті сімдесят три
Я раптово прокидаюся, ніби хтось мене тягне за комір, як потопельника, якого рятують. Я лежу розпростертий біля каміна. Відчуваю вагу власних ніг на іншому кінці тіла й не наважуюся ними ворухнути.
За вікном — яскравий день. Сонце топить сніг на даху будинку, і струмочки води дзюркочуть з усіх кінців, з усіх піддашків. У повітрі запах смаженої муки. Я повертаю голову вбік. Маттіас стоїть на колінах перед вогнем. На вогні стоїть каструля з супом й алюмінієва миска з галетами чорного хліба.
Я сідаю і торкаюся обличчя. На обморожених місцях утворилася кірка мертвої шкіри, схожої на зміїну луску.
Маттіас обертається до мене. Я здіймаю підборіддя, щоб ковтнути слину. Ми довго дивимося один на одного. Потім він струшує головою, зітхаючи, наче засуджує мою впертість. Або відмовляється вірити у мій спротив. Я здіймаю брови. Він дає мені миску супу й хлібну галету. Востаннє таке було давно. Я їм із апетитом. Після їди Маттіас готує розчинну каву.
В селі на балконі я знайшов мішок із провізією. Гадаю, його там лишили для нас. В будь-якому разі, саме так я подумав, коли побачив, що всередині було всього потроху. Може, люди не такі вже й скупі, як про них думають.
Біля топки лежить цвяходер і купа коротких дощок.
Я почав розбирати паркетну підлогу у спальнях на другому поверсі, — уточнює він, — а паркет добре горить, ось поглянь.
Маттіас кидає кілька шматків у вогонь. Лак плавиться, утворюючи кілька бульок, і випаровуючись, забарвлює вогонь. — Цільне дерево. Добре горить і дає багато тепла.
Прорвемося, — заявляє Маттіас, розмахуючи книжкою, яка до того лежала на нічному столику. — Обрив лінії, твоя аварія, оце село, усе це — лише обхідні шляхи, незавершені історії, випадкові зустрічі. Зимові ночі і подорожні.
Я спостерігаю за шматками дерева, які горять. Цвяхи, забиті у дошки, врешті розжарюються, випадають і зникають у товщі гарячого попелу, на якому мерехтять жарини.
Я нічого собі не зламав. Ноги набрякли, але все владнається. Я точно зможу знову ходити, може завтра, або вже незабаром. Та, мабуть, не зможу повністю на них покладатися. Маттіас дивиться на мене, схиливши голову набік.
Я ж казав, що у тебе не вийде.
Двісті п’ятдесят два
Впродовж тижня, а може й довше, тримається гарна погода. Десь по обіді відчувається, що температура потроху підіймається вище рівня замерзання. А коли сонце заходить, природа занурюється нижче нуля, неначе всі денні ілюзії не мають жодного впливу на світ ночі.
Шкіра обличчя поволі відновлюється. Я пішов поглянути на власне відображення у дзеркалі ванної — вигляд у мене, наче я отримав сонячний удар.
Учора порахували наші запаси. Ми вже деякий час нормуємо харчі, час від часу пропускаючи один прийом їжі. Сьогодні вранці Маттіас пішов до села. Я ж скористався нагодою, щоб робити вправи, яких він навчив мене раніше. Основну увагу приділяв нозі. Щоб вона більше не кидала мене ось так, напризволяще, посеред ніде.
Після полудня я вистромив носа надвір, уперше після того, як Маттіас знайшов мене посеред хурделиці. Я спираюся спиною об одвірки і дивлюся, як світло ніжиться у чорних руках дерев. Завдяки оцій теплині, стає все менше й менше снігу довкола. Стою отак довго, між гарячими пестощами дня і крижаними долонями вітру. Думаю про дядьків і тіток, які, мабуть, винесли стільці на галерею, щоб погрітися на сонці й послухати обіцянки весни. А потім повертаюся подумки до своєї топографічної карти, похованої під уламками веранди. До своєї рогатки і зорової труби.
Побачивши Маттіаса, який дереться вгору по схилу, я виходжу з задуми. Він підіймається до мене на галерею.