Я обнишпорив чимало будинків, та не знайшов нічого, окрім сушених фініків. Ми не одні там усе прочесали. І цього разу ніхто не залишив для нас мішка з харчами. Завтра ще повернуся туди, бо залишилося ще кілька місць, які варто перевірити.
Ми з’їдаємо по кілька фініків. Вони тверді й сухі.
Люди в пустелі, — починає він, — на них живуть тижнями.
Я уважно дивлюся на нього.
А скільки часу в крижаних пустелях?
Їж, побачимо.
Ми довго обсмоктуємо кісточки, спостерігаючи за тим, як сонце заливає довкілля. Я дивлюся на гори вдалині, різні вершини яких насуваються одна на одну.
Раптом народжується думка.
Там, трохи вище, за кілька кілометрів звідси, є озеро.
І що? — обзивається Маттіас.
Можна піти ловити рибу.
Та зараз же зима, — заперечує він відразу.
Авжеж. У підвалі є все, що потрібно. Лопата, бензопила, снасті.
Маттіас зневажливо міряє мене поглядом.
Це далеко?
За кілька кілометрів, у протилежний від села бік.
Ти ніколи туди не дійдеш, — кидає він мені різко.
Мені вже краще, ти добре знаєш. Я ще накульгую, але почуваюся краще. Слід вирушати рано, щоб повернутися до темряви.
Двісті тридцять дев’ять
Ми просуваємося по затверділому від холоду і ночі снігу. Рухаємося повільно, але розміреним кроком. Маттіас тягне санчата з усім необхідним. Він дихає, немов стара шкапа, але не здається. Я бережу свої сили, міцно опираючись на палиці.
Коли ми дістаємося озера, сонце якраз сходить над лісом. Не гаючи часу, ми йдемо на середину крижаного простору, розчищаємо кілька метрів від снігу. Крига під нашими ногами темна й гладенька. Я запускаю бензопилу і вирізаю в ній великий прямокутник. Але лід затовстий, і минає деякий час, перш ніж вода виступає на поверхні, і ми можемо заштовхати прямокутник під лід.
Я чіпляю золотаву блешню на кінчик волосіні наших спінінгів. Не найкраще, що можна зробити, але це все, що я знайшов. Щойно буде перший улов, зможемо використати його як приманку. У риб немає табу.
Ми сидимо на санчатах. Сонце пестить нам спини і потилиці. Наші волосіні пірнули у чорну і холодну глибочінь. Час від часу чути глухі потріскування. Це тріщини, які виникають поміж нашими ногами і розбігаються в усі кінці скутого кригою озера.
День спливає швидко, сонце переміщує наші тіні й видовжує їх. Біла сова беззвучно пролітає над нами. В кігтях вона міцно тримає зайця, якого збирається з’їсти.
Маттіас нахиляється над лункою.
Не клює, — зітхає він. — Треба було, мабуть, поставити сильця на зайця. Знаєш, як їх робити?
Мої дядьки ставили їх, коли я був малим, але сам я ніколи не пробував.
Кажучи це, помічаю будинок, схований поміж дерев на березі озера. Якийсь час дивуюся, що не зауважив його раніше. Звідси не видно, чи там хтось живе і чи є якісь ознаки життя навколо. Як би мені згодилася зорова труба. Одного я певен — дим із комина не йде.
Ти бачив? — кажу я Маттіасу, показуючи на будинок.
Та Маттіас мене не чує. Він зосереджено відкорковує пляшку вина. Я з подивом бачу, як він витягує корок.
Це вино, яке нам дав Жозеф?
Так, мій дорогий.
П’ємо, стежачи за нашими спінінгами, тішачись теплом від сонця. І вина. Поки передаємо один одному пляшку, повітря теплішає. Ні вітерця. Гори випинають груди, і на них мерехтить сніг.
Скажи, — раптом питає Маттіас, — як гадаєш, мені вистачить вісім бідонів пального?
Я поглядаю на будинок над озером. Нічого не змінилося. Та якщо всередині є люди, вони за нами стежать. Може, нічого не відбувається, бо ми ще не спіймали жодної рибини.
Агов! Як гадаєш? — наполягає Маттіас.
Може так, а може й ні.
Він схиляє набік голову, очікуючи продовження.
Залежить від двигуна, залежить від дороги, залежить від багато чого.
Але можливо?
Я зиркаю на сонце, яке вже почало хилитися до обрію.
Так, можливо, якщо трішки пощастить.
Маттіас підскакує з криком.
Клює, там щось клює!
Він змотує волосінь гарячково, якістю дитина, і витягує з темних вод озера прекрасну форель. Однією рукою він міцно тримає вудлище догори. Іншою хапає пляшку вина. Якусь мить він стоїть нерухомо, ніби очікує, що я його фотографуватиму, а потім мовчки сідає, спостерігаючи, як життя залишає риб’яче тіло, що тріпоче.
Дай, — кажу йому.
Я знімаю форель і рубаю на шматки, щоб зробити з неї наживку і нанизати на наші гачки. Тільки-но ми закидаємо наші снасті у воду, Маттіас витягує на поверхню іншу рибину. За дві хвилини я теж ловлю.
Почалося.
І вина ще вдосталь.