Двісті чотири
Три дні ми їли рибу, усю, яку могли з’їсти. Сьогодні ми коптимо ту, що залишилася. У вітальні плаває хмарою дим. В очах щипає. Одяг смердить.
Ми поклали філе на грати над каміном і підживлюємо вогонь малими дозами, щоб він не погас. Таким чином дим залишається густим і щільним. Це нескладно, але забирає купу часу. Не можна, щоб риба підсмажилася, вона має сушитися. Маттіас мені все докладно пояснив.
Якщо у м’ясі залишиться волога, воно зіпсується.
І ми довгими годинами сидимо, одурманені димом, загіпнотизовані тим, червоними відблисками жарин і спокусливою перспективою смачної їжі.
Сто п’ятдесят дев’ять
Уже деякий час нам не потрібно по черзі пильнувати вогонь. Мороз іще тримається, але впродовж дня сонячне тепло допомагає обігрівати будинок. Час від часу крижини зриваються з даху, ковзають униз і розбиваються об землю. Щораз потужне ревіння струшує стіни, і ми підскакуємо, наче на нас сходить лавина. Лід, що падає з даху, збирається під вікном, біля дверей, усюди навколо будинку. Він нас оточує, замуровує нас.
Сьогодні вранці, розплющуючи очі, чую незвичний гуркіт. Якусь мить мені здається, що то падає обледенілий сніг, потім гадаю, що хтось нишком проник до будинку. Та звук іде радше з димаря. Я обережно наближаюся до каміна і встромляю голову в його чорну пащу. Раптом щось вискакує з темряви і б’ється об моє обличчя. Намагаючись захистити себе, я падаю назад. Маттіас підскакує спросоння й бачить мене посеред хмари сажі і попелу.
Над нами об стелю і вікно відчайдушно б’ється пташина. Намагаємося впіймати її, але вона швидка й налякана. Маттіасу вдається знерухомити її, накинувши своє пальто, як ловецьку сітку. Я міцно тримаю її в руках. Вона гарна. Її серце ледь не вискакує з грудей. І водночас вона залишається дуже спокійною. Наче готується померти.
Надворі я поволі послаблюю захват. Птаха якусь мить не рухається. А тоді злітає і зникає.
Ми залишаємося на галереї, ніби чогось чекаємо. На наших очах починається новий день, і снігова лінійка від учора ще більше звільнилася. Нарешті вранішній холод примушує нас повернутися до кімнати.
Я готую каву, оглядаючись навкруги. Нещодавно ми розібрали підлогу у вітальні, влаштували велике прання, полагодили одяг. І запихалися копченою рибою. Щодня, щоразу, як сідали їсти.
Маттіас йде до вікна і задумливо оглядає довкілля.
Ми могли б урізноманітнити наше харчування і з’їсти птаха, якого щойно спіймали, — зауважує він.
Правда, — погоджуюся з ним.
Трохи згодом Маттіас рішучим кроком прямує до села, щоб знайти якесь продовольство. Тільки-но за ним зачиняються двері, як із даху зривається пласт снігу. Я чую, як він прискорюється і глухо й важко розбивається об землю на шматки . Якраз позаду Маттіаса, який іде собі далі, ніби нічого не трапилося.
Сто п’ятдесят три
Маттіас повертається з села надвечір. Ще здалеку бачу, як він наближається. Крокує з похнюпленою головою, важко переставляючи ноги. З кожним кроком його снігоступи провалюються в мокрий сніг. Зайшовши до середини, валиться на диван, навіть не знявши чобіт.
Одяг перемазаний кров’ю.
Я знайшов їжу, — пояснює він, — але сталося не так, як гадалося.
Я нічого не роблю. Нічого не кажу. І не можу відірвати очей від крові на його пальті, його штанях.
Нагрій води, — просить він, ледь підводячи голову, — зробиш? Треба буде це випрати.
Я роздмухую вогонь і наповнюю дві каструлі снігом. Маттіас скидає одежу на підлогу і замотується у ковдру. Нічого не питаючи, я збираю його білизну й кидаю у миску для прання. На підлогу падає револьвер. Маттіас негайно розмотується, підбирає його і ховає між диванних подушок, подалі від моїх очей.
Я знайшов будинок, до якого, здавалося, вже давно ніхто не навідувався. Відразу за церквою. Може, там можна щось знайти. Якісь приправи. Люди завжди залишають щось після себе. Я пробував зламати двері, коли нагодився Йонас і давай наводити паніку. Спочатку я думав, що він хоче ще пеммікана, та він сказав, що йому потрібна допомога, бо йому погрожують. Вказуючи на житло, до якого збирався проникнути, я сказав, що йому краще сховатися, але він не вгавав. Я мав іти з ним. Тож я пішов за ним до корівника. Там у дверях стояли п’ятеро. Чотири типи і жінка.
Вони хочуть убити, хочуть убити одну з моїх корів, —пояснив мені Йонас, ледве стримуючись. — Хочуть убити одну з моїх корів. Залишилось усього три, усього три.
Я підійшов до тої групки, і ми поговорили. Усе було просто. Вони голодували. А в корівнику було ще три корови.