Йонас пашів ненавистю, але знав, що нічого не може вдіяти. Я запитав, чому він прибіг по мене.
Запала мовчанка.
Здається, у тебе є зброя? — нарешті відповів один із тих типів.
Я заперечив.
Втім, Йонас нам цього не казав, — продовжив він. — Послухайте, тут ні в кого більше немає зброї. Жюд і його люди забрали все. Ми шукали скрізь.
Я трохи позадкував.
Ми тільки хочемо, щоб ти застрелив корову, — сказала благально жінка. — А м’ясо потім поділимо.
Так і є, — додав Йонас. — Тому я й пішов за тобою. Раніше, раніше, коли ти рився у своїх речах, щоб дати мені шматок пеммікана, я бачив револьвера, я бачив револьвера у тебе за поясом.
Чому б вам не взяти ножа? — запитав я.
Вони усі знизали плечима.
Це мої корови, — скаржився Йонас, — мої корови. Я не хочу, щоб вони страждали. Не хочу, щоб вони боялися. Останнього разу, останнього разу все пройшло погано. Я, я їм сказав зачекати, коли побачив тебе здалеку.
Я кивнув.
Дякую, — промимрив Йонас полегшено, — дякую.
А далі все сталося дуже швидко.
Ми зайшли до корівника. Мені вказали на корову. Вона була прив’язана до стовпа. Я дістав револьвер. Корова була гарною і спокійною. Я підійшов до неї впритул, підніс ствол револьвера до її вуха й вистрілив. Не думав, що постріл пролунає так швидко. І що звук пострілу буде таким гучним. Корова ще якусь мить стояла, а потім поволі осіла на землю. Не знаю чому, але мені схотілося затримати її падіння. Та вона була заважка. Я ледь не зламав собі спину. За кілька хвилин команда вже готувалася білувати тварину. Я залишив їх робити їхню невдячну справу і, чекаючи, поки вони дадуть мені мою частку, вийшов надвір, до Йонаса.
Коли він побачив мене, він широко розкрив очі й відвернувся.
Що таке?
Кров, кров на твоїй одежі, — відповів він.
Коли подивився на своє пальто, у мене запаморочилося в голові.
Маттіас замовкає. Я дивлюся на нього. Його плечі обвисають. Обличчя видовжується, а риси прорізають кола зморщок. Раптом Маттіас стає ні на що не схожим. Ні на що інше, просто на тіло, зморене роками й обставинами.
Під час великої війни, — веде далі Маттіас, — коли армія безладно втікала, солдати їли коней. А тут, наприкінці зими, ми їмо корів.
Я дістаю принесений ним шматок м’яса. Це гарний шмат. Я відрізаю кілька скибочок і кидаю на сковорідку. Коли воно готове, запрошую Маттіаса пригощатися.
Ні, дякую, — відмовляється він, — я не голодний.
Сто одинадцять
Хмари нависають низько. Ніби пришиті до снігу. Вже днів із десять іде дощ. Іноді сильніший, іноді слабший. Наче небо задалося пришвидшити процеси і розтопити все довкола.
Ми зносимо простінки між спальнями і розбираємо гардероби на другому поверсі, щоб топити камін і проганяти вогкість. Коли ми зриваємо гіпс, пил заповнює кімнати, і міріади часточок плавають у сірому світлі дня. Молотом ми розбиваємо вертикальні балки, перемички і перегородки. Від кожного удару будинок гуде, як велика порожня діжа. Опісля ми розпилюємо все на шматки. Багато роботи як для такої невеликої кількості дров. Але таким чином ми маємо чим зайнятися.
Нам часто доводиться перерізати електричні дроти, які тягнуться від однієї стіни до іншої, перш ніж розбирати деякі ділянки. Тоді я згадую обігрівачі, вимикачі, підвішені до стель лампи. А ще про червоні й зелені вогники електроприладів. Та усе це віддалене на світлові роки.
Впродовж дня ми робимо довгі перерви і спостерігаємо у вікно, як поволі змінюється краєвид.
Зима добігає кінця, — неодноразово замріяно проголошував Маттіас. — Незабаром дороги звільняться від снігу.
Щораз, коли він заговорює про свій від’їзд, я питаю себе, у якому стані може бути місто у даний час. Може, електропостачання вже відновили, і життя починає налагоджуватися. А може, усі повтікали, залишивши старих, хворих і найслабших. Як тут.
Вісімдесят дев’ять
Сьогодні температура опустилася нижче нуля. Сніг затужавів від холоду, і по ньому можна легко ходити. Ми користуємося нагодою, щоб вирушити на пошуки харчів.
Щоб підвищити наші шанси, кожен з нас іде у свій бік. Маттіас, звісно ж, до села, а я — до будинку на березі озера.
Підходячи, я спостерігаю за схилами гір. Всюди відчувається, що дерева хочуть звільнитися від снігу. Навколо будинку жодних слідів. Місце видається безлюдним. Лопата жодного разу не торкнулася снігу біля входу. Не знати чому, але мою увагу привертає стара повітка. Немовби місця праці і складування завжди були звичнішими для мене, ніж порядок і комфорт житла.