Я хочу зайти в неї, та двері застрягли у снігу і кризі. Тож я розбиваю шибку збоку. Старанно викидаю всі осколки і прослизаю всередину.
У повітці пахне пилом, старим мастилом, затхлістю. Мої зіниці розширяються, і темрява поволі починає відкривати свої таємниці. Стоси дров, інструменти, горщики з-під тютюну, наповнені гвинтами, цвяхами і гайками. Під стіною — великий верстак. В глибині, біля купи лопат і грабель, помічаю два бідони з пальним. Тут є навіть човен, перевернутий, підвішений вгорі.
По центру — нерухома маса, накрита брезентом. Я знімаю його. Це квод, чотириколісний мотоцикл-всюдихід. Стара модель. Я сідаю на сидіння і кладу долоні на руків’я. Користуюся нагодою, щоб дати відпочинок нозі й уявити, що я мчу на повним ходом по лісовій дорозі.
Ключ у стартері. Повертаю його. Нічого. Сів акумулятор. Смикаю за ремінь стартера. Так само нічого. Заглядаю під квод, щоб перевірити проводку стартера. Усе, здається, в доброму стані. Знімаю свічки і карбюратор, чищу і ставлю на місце.
Коли випростуюся, квод, здається, от-от зареве. Я знову смикаю за ремінь стартера. Двигун заводиться без жодного зволікання. Натискаю на акселератор, щоб прогріти двигун. По повітці розходиться запах від згорання пального. Коли обертом ключа вимикаю двигун і знову накидаю брезент, то думаю про Маттіаса і його автівку, і кажу собі, що вже немає жодної причини йому заздрити.
Коли йду, затуляю вікно шматком фанери. Надворі ще видно, але день уже хилиться до вечора. Якщо хочу повернутися ще засвітла, то заглянути до будинку вже не встигну. Не цього разу.
Дорогою додому я багато разів занепокоєно обертаюся. Повітка — справжній скарб, навіть якщо сніг і твердий, мої сліди добре видно на ньому. Будь-хто зможе пройти ними. На снігу нічого не приховаєш.
П’ятдесят три
За якихось кілька днів половина снігу розтанула. Чи майже половина. Та все ж достатньо, щоб здогадатися, де проходять вени струмочків, ще схованих під залишками снігу і криги. Якщо вийти на галерею і прислухатися, то можна почути їхнє перешіптування. Подекуди крізь сніг проглядають клаптики землі. Острівці жовтої трави, розчавленої зимою. Якщо дивитися у бік села, помічаєш шматки дороги, яка з’являється там, де припікає сонце.
Вечір. Сидячи один навпроти одного, ми їмо консервовану касуле, тушковане гусяче м’ясо з квасолею, яке Маттіас надибав у свій останній похід до села. Ми занурюємо в нього ложки строго по черзі. Коли закінчили їсти, Маттіас кидає бляшанку у вогонь. Етикетка відразу спалахує, а метал спершу червоніє, а потім повністю чорніє.
Я нічого не сказав про свою знахідку Маттіасу. Зі свого боку, він нічого мені не говорить про свою підготовку, але часто звертається до книжки, яку саме читає — у ній мешканці села посеред джунґлів є в’язнями власної самотності впродовж сотні років.
Маттіас задуває свічку, і ми лаштуємося спати. Дивимося на стелю, злегка підсвічену мерехтливими відблисками вогню. За якийсь час Маттіас звертається до мене, кажучи, що залюбки зіграв би партію в шахи. Я попереджаю, що виграю у нього. Ми сміємося. Я додаю, що випив би ще одну пляшку вина. Як там на озері.
Майже нечутним голосом він визнає, що то була одна з найкращих миттєвостей зими.
У каміні попіл врешті бере гору над жаринами. Повна темрява і панування тиші.
Сорок вісім
Я розплющую очі й чую, як зачиняються двері. Надворі видно, але сонце ще не зійшло. Вогонь розведено і кава готова. Я йду до вікна з ковдрою на плечах. Маттіас спускається схилом.
Якийсь дзвіночок лунає всередині. Чому він іде до села о такій годині? Мене огортає тривога. Помічаю записку на столику біля ліжка. Навіть не читаючи її, я одягаюсь і поспішаю надвір. Почувши мій крик позаду, Маттіас зупиняється й обертається. Я наближаюся до нього, накульгуючи, задиханий.
Що сталося?
Куди ти йдеш?
До села, а що таке?
Поки ще забагато снігу, — кидаю я.
Маттіас зітхає й уважно дивиться на мене. Наче все йде не так, як він гадав.
Поглянь на мене, поглянь довкола, — відповідає розлючено Маттіас, — я старий, я чекав усю зиму, і ось приходить весна. Я не хочу більше чекати. Я вже чекав надто довго. Дороги проїзні, сніг тане на очах. Глянь, на вулицях села уже видно асфальт.
Забагато снігу, кажу тобі, ти не проїдеш.
У мене є авто, пальне, шини з ланцюгами і харчі. Навіть револьвера маю.
Не про це мова. Зачекай ще кілька днів. Поки трохи більше розтане.
Це я тану, я більше не можу. Я виходив тебе, тепер усе гаразд, тож дай мені поїхати. Я маю їхати до своєї дружини, можеш ти це зрозуміти? Я повинен знайти її.