Я наближаюсь до нього, щоб спробувати переконати. Маттіас відступає на крок.
Зачекай, дозволь хоча б провести тебе до села.
Ні, — волає він, — ти зараз зробиш півоберта і даси мені спокій.
Я підходжу ближче.
Забагато снігу, — кажу знову, — дорога в горах має бути ще заблокована, тобі не вдасться навіть дістатися села на узбережжі.
Тієї миті, коли я хотів покласти рук на його плече, він відштовхує мене і дістає револьвер.
Я завмираю. Рука у нього труситься.
Над нами по небу з криком пролітає гусячий клин.
Ти розвернешся. І даси мені піти.
Він відходить, обережно задкуючи, не зводячи з мене зброї. Сонце сходить. Гуси пролетіли. Їх іще чутно, але вже не видно. Маттіас розвертається і зникає, йдучи схилом, який спускається до села. Я знаю, що він би не вистрілив, але не наважуюся більше наполягати.
Сорок шість
По поверненні додому я якийсь час не знаю, де приткнутися. Гепаюся на диван і заплющую очі, але сон не йде. У кімнаті стоїть запах зіпсованої риби. Від вологості останні шматки копченої риби почали псуватися. Я поспішаю викинути її надвір. Вийшовши надвір, обходжу будинок, шукаючи, чим би зайнятися. Зупиняюся перед жалюгідними рештками веранди, які проступають дедалі більше, бо сніг тане. Мені здається, що час від часу я чую вдалині автомобільний двигун, там, внизу.
Я прокладаю собі шлях поміж уламками і заледенілим снігом. Мені не вдається дістатися до ляди погребу, та все ж, підіймаючи уламки дошок і покрівельного заліза, знаходжу кілька зім’ятих консервних бляшанок, розірваний пакет пасти і кілька відсирілих пакетиків розчинного супу. Усе в такому жалюгідному стані, що навіть не знаю, чи буде воно на щось придатне.
Використовуючи дошку як важіль, мені вдається підняти край даху, що обвалився. Обережно заповзаю на череві в щілину, яку сам тільки-но зробив. Почуваюся, як у гроті, у підземеллі, яке захистив від снігу. Поволі просуваюся, знаходжу навпомацки свою рогатку, а трохи далі — зорову трубу. Підводячись, посковзуюся на вологому папері. Це топографічна карта, яку дав мені Жозеф. Беру її, знову стаю навколішки, виповзаю з руїн і повертаюся до вітальні.
Карта сушиться біля вогню. Вода її трохи пошкодила, та патьоки нічого не розмили. Я за допомогою вказівного пальця неодноразово проходив шлях, що веде до мисливської заїмки моїх дядьків.
Вогонь пригасає. Коли підкидаю кілька дощок, полум’я знову освітлює вітальню, і я довго розглядаю знахідки, що викладені переді мною, немов яка святиня, а також купу дерева, консерви. Нарешті беру залишену Маттіасом записку. Три рядки, написані чорним чорнилом.
Ми пережили зиму. Я ніколи її не забуду. Тепер настав час іти. Прийдешнє не може більше чекати, ти ж знаєш. Прощавай.
Я кладу папірця до кишені й раптово почуваюся самотнім. Маттіас таки має рацію. Зима добігає кінця. Тут робити більше нічого.
Тридцять дев’ять
Вночі мені не спиться. Думаю про Маттіаса, що прямує до міста, зі своїми запасами й револьвером. Думаю про Жозефа і Марію, які щасливі десь далеко від села. Про своїх дядьків і тіток, які спостерігають за повінню на річці, граючи в карти. Думаю про квод, який чекає на мене в повітці.
Я підводжуся, щойно помічаю, що за вікном починає розвиднятися. Кладу свою зорову трубу, рогатку, карту Жозефа й рештки провізії до кишень пальта й виходжу, щільно зачиняючи за собою двері.
Прийдешнє не може більше чекати. Це правда. Настала моя черга йти звідси.
Надворі небо сіре й гладеньке. Наче накинута на довкілля ковдра. Сніг важкий і липучий. За кожним кроком доводиться оббивати палицями снігоступи, щоб рухатися вперед.
Підходжу до будинку на березі озера. Жодних нових слідів. Я поки що єдиний, хто знає таємниці цього місця. Одним зі снігоступів відкидаю сніг і кригу перед дверима повітки. На клямці висить замок, але не замкнений. Відчиняю двері, квод на місці, під брезентом.
Перевіряю безладно скидані у повітці речі й інструменти, збираю все необхідне в коробку, яку закріплюю спереду на кводі. Спальний мішок, пальто, складаний ніж, шматок мотузки, брезент. Усього потроху. Поки риюся у тому всьому, знаходжу стару пачку сигарет. В ній залишилося ще шість штук. Насамкінець, закріплюю на багажнику бідони з пальним і ступаю кілька кроків у напрямку озера з сигаретою в зубах.
Товстий шар води вкриває кригу. Вона от-от скресне. Озеро сіре й одноманітне. Як і небо. Не ясно навіть, де закінчується берег і починається озеро.