Раптом чую, як скриплять двері. Хтось увійшов до будинку. Рефлекторно обмотую покривало довкола талії й хапаю кочергу. Чути кроки, які наближаються по коридору. Я притискаюся до стіни. Мені здається, що то може бути фантом тієї пані, який прийшов відібрати бурячки. Тінь зупиняється біля дверної рами. Я не рухаюсь, обидві долоні міцно стискають ручку кочерги. Напевне, зломник теж остерігається. Я затамовую подих. І тут у вітальні з’являється Маттіас. Коли він помічає мене в кутку, моє вбрання змушує його брови поповзти вгору. Ми розглядаємо один одного якусь мить, а потім він згинається від нападу сильного кашлю.
Я втратив контроль над автівкою, пояснює він, розгублено і панічно водночас. На повороті перед крутим підйомом, за кілька кілометрів від виїзду з села. Я їхав не швидко, але вискочив на узбіччя. Сніг, сніг забрав мою машину. Я нічого не міг вдіяти. Я змушений був повертатися пішки. Тепер усе пропало. Усе пропало.
Я простягаю йому бляшанку з бурячками. Він з’їдає кілька штук. Погляд у нього згаслий.
Я все кинув там, — продовжує він тремтячим голосом, — свої речі, провізію, пальне.
Ти виснажений, — кажу йому, підкидаючи кілька книжок у вогонь, — поспи, тобі треба поспати, завтра побачимо, що можна зробити.
Я боюся, боюся застрягти тут, — схлипує він, витягуючись на дивані.
Тридцять
Сьогодні зранку у вітальні холодно. Маттіас іще спить. Його сиве волосся приклеїлося до чола. Борода брудна, а заплющені очі здаються ніби позападали в очницях.
Ворушачи попіл, щоб добратися до жару, помічаю там клаптики паперу, на яких іще можна прочитати кілька слів, уривки речень. Неначе маттіасове повернення налякало полум’я.
Я виходжу ковтнути свіжого повітря. Падає сніг. Та сніжинки малюсінькі, конфетті якесь. Думаючи про маттіасову впертість і його негаразди, спостерігаю за птахами, які клюють залишки риби. Деякі підходять і відходять, а деякі управляються з одним цілим шматком, але всі вони стривожені, насторожені. Коли я підводжуся, щоб піти по рогатку, вони розлітаються врозтіч. А коли повертаюся на галерею, вони впродовж кількох хвилин теж одна по одній повертаються.
Невпевнений, запитую себе, що може бути доброго в тому, щоб дожити до маттіасового віку. Розділити усе життя з єдиною жінкою. Боятися більше не побачити її. Бути приреченим на самотню смерть. Як та пані в будинку на березі озера.
З задуми мене виводить туркотіння. Повертаю голову й помічаю кількох більш вгодованих птахів, що примостилися на електричних дротах. Один з них злітає, минає будинок і всідається на сніг за пару кроків від галереї. Він оглядає все довкола своїми круглими нерухомими очима, а потім, хитаючи головою, підбирається до риби. Я поволі підіймаю зброю, натягую гуму і цілюся. Стріляю. Кулька пролітає над птахом і тихо пірнає в сніг. Птах підводить голову, але не рухається. Трохи чекаю і стріляю знову. Цього разу він падає на спину. Коли підходжу, щоб підібрати, його крила ще тріпочуть, підкоряючись нервовим імпульсам. Повертаюся на місце й очікую, поки інший птах такого ж розміру сяде переді мною. Його теж вестиме поклик шлунку і весняне світло.
Тридцять
Маттіас прокидається, коли я вже готую їсти. Здається, йому краще. Сон повернув йому його апломб. Відпиваючи трішки кип’ятку, він бере єдину книжку, яку носив із собою в кишені пальта.
Це цінна книжка, — пояснює він, — я тобі вже переказував кілька уривків.
Кажу собі, що він правильно зробив, тримаючи її при собі, бо інакше я міг би кинути її у вогонь разом із іншими, щоб приготувати їжу.
Слухай, — починає він, кладучи її собі на коліна, — слухай уважно. У одного чоловіка було двоє синів. Якось молодший прийшов до батька і сказав йому, що він іде у світ. «Добре, — відповів батько, — я даю тобі половину моїх статків, бо друга половина буде твоєму братові». Трохи згодом, забравши все йому належне, цей син помандрував у далеку країну і розтринькав в оргіях усе, що мав. Протринькавши усе, став жити у злиднях і змушений був годувати свиней одного великого хазяїна. Щоб утамувати голод, він ладен був їсти навіть корм для тварин, та це було заборонено. Зневірившись, він утікає. Хоч він більше і не вважав себе достойним сином свого батька, однак повернувся туди, де виріс. Коли він, зганьблений і спустошений, підійшов до будинку, батько побачив його й кинувся йому на шию. «Я не достойний більше називатися твоїм сином», — мовив молодий чоловік. Але батько наказав зарізати жирне теля й приготувати великий банкет на честь дивовижного повернення свого сина. «Нумо їсти і радіти, — примовляв він, — бо мій син був мертвим, і ось повернувся живим, він був загубився, і ось знайшовся». Під час святкування з поля повернувся старший син. Він спитав кількох гостей, що сталося, і довідався, що зарізали жирне теля, щоб відсвяткувати повернення його брата. Побачивши батька, старший син розізлився. «Я стільки років працюю на тебе і не скаржуся, а ти ніколи не дав мені навіть козеняти, щоб я міг повеселитися з друзями. А коли твій молодший син повертається після того, як розтринькав половину твоїх статків, ти ріжеш жирне теля». Батько подивився на свого сина. «Сину мій, ти завжди поряд і все, що в мене є, належить тобі. Але ми маємо святкувати і радіти, тому що твій брат був мертвим, і ось повернувся до життя, він був загубився, і ось знайшовся».