Я запрошую Маттіаса сісти ближче. Він сідає біля вогню, якусь мить розглядає свою тарілку і підводить голову.
Що це?
Святкуємо.
Ми починаємо їсти. М’ясо жорстке. Кожен шматок доводиться довго жувати.
Маттіас бере шматок і піднімає його, щоб привернути увагу.
Воно досить тверде як для м’яса, то що це?
Засмучена голубка.
Ага, — кидає він, повертаючись до купи книг, яку я склав біля каміна.
І ми закінчуємо трапезу, не сказавши більше ні слова.
Двадцять дев’ять
Після їди я пропоную Маттіасу одягнутися і йти зі мною.
Він не реагує.
Я наполягаю.
Ходи, мені потрібна твоя допомога. Візьми все, що потрібно, ми сюди не повернемося.
Маттіас підводиться, і ми прямуємо до будинку на березі озера. Коли підходимо до повітки, я прошу Маттіаса зачекати. Він залишається знадвору, не рухаючись, поки я йду за лопатами.
Потім ідемо до узлісся, і я починаю копати яму в снігу біля підніжжя дерева. Спочатку Маттіас дивиться, як я рию, а потім береться за лопату й сам. Коли дориваємося до землі, намагаємося копати далі, але земля мерзла.
Гаразд, — кажу я, роблячи Маттіасу знака йти за мною.
Кидаємо лопати і йдемо до будинку. Коли проходимо повз кухню, щоб дістатися сходів, Маттіас помічає порядок, який там панує.
Усе таке чисте, — бурмоче він, здивований, — і все на своїх місцях.
Ми на другому поверсі і входимо до кімнати пані.
Підійшовши до гардероба, Маттіас здригається. Він сам схожий на привида.
Ти візьмеш за ноги, а я за руки.
Добре, — каже він після того, як закриває їй очі, — ходімо.
Холод на диво добре зберіг труп пані. Вона холодна і тверда, мов камінь. Нам не вдається розігнути їй кінцівки. Щоб нести, маємо загорнути її в тканину. Вона така тверда і така легка, що, здається, нічого не важить. Ми несемо її аж до узлісся майже без зусиль, і обережно кладемо у викопану нами яму.
Це могла б бути моя дружина, — кидає Маттіас, дивлячись на силует у позі ембріона.
Потім ми беремося за лопати і вкриваємо тіло товстим шаром снігу.
Маттіас іде до будинку й повертається з олійною лампою, яка стояла на кухонному столі. Запалює її і встановлює, мов лампадку, біля підніжжя дерева.
Ходімо, — кажу знову до нього, — ще не все.
Зачекай, — шепоче він, дивлячись на полум’я, яке мерехтить у колбі.
Потім хреститься, цілує сніговий горбик і слідує за мною.
Двадцять вісім
Ми стоїмо перед повіткою. Поки я відчиняю двері, Маттіас помічає мої сліди, які ведуть до озера і зникають у воді.
О, ти зумів вибратися, — зауважує він.
Ага, вода крижана.
Ми входимо до невеликої будівлі. Квод на місці, навантажений і готовий до від’їзду. Я знімаю скриньку, яку закріпив спереду, і запрошую Маттіаса сісти за кермо. Він відразу відмовляється, кажучи, що ніколи не керував такою технікою, та я наполягаю, і він врешті погоджується.
На ньому ти проїдеш скрізь.
Він запитально дивиться на мене.
На ньому ти зможеш виїхати із села без проблем. Тобі потрібно лише забрати свої речі з машини.
В його очах з’являється проблиск надії.
І побачиш, цей агрегат майже не їсть пального. Ти зможеш запросто дістатися до міста з тим пальним, що в тебе є.
Маттіас дивиться на мене з вдячністю, від якої стає ніяково.
Дякую, тисячу раз дякую.
Ти будеш уважним на дорозі, еге ж? Не жени швидко, але й не затримуйся подовгу на одному місці. Особливо уникай дорожніх завалів.
Усе буде добре, — запевняє він, показуючи револьвера на поясі.
Я показую йому шнур стартера. Маттіас смикає за нього, і з восьмої чи десятої спроби двигун починає дирчати. Перекрикуючи його, пояснюю Маттіасу, як працюють зчеплення, лебідка, гальма.