За кілька хвилин він пригортає мене до своїх грудей, цілує в лоба і рушає, залишаючи за собою глибокі борозни. Я махаю йому услід рукою, але думаю, він мене не бачить.
Теплий вітер віє над лісом. Сонце припікає. Всюди дзюрчать струмки, і сніг скидається на великі кристали солі, які наїжачилися сосновими голками, мертвим гіллям і листям.
Перш ніж остаточно зникнути з очей, Маттіас обертається, швидко махає рукою в повітрі і нервово хапається за кермо. Немов осідлав дикого скакуна.
Я важко сідаю у сніг. Відчуваю радість і неспокій водночас. За Маттіаса і за себе.
7. Сонце
Серце твоє стиснеться в грудях. Куди би ти не глянув, мене вже не знайдеш. Тільки побачиш кілька пір’їн, що кружляють у сонячних променях. Тоді, і тільки тоді, ти станеш вільним, ти зможеш продовжити свій шлях, не відволікаючись на мене.
Одинадцять
Молодий місяць. Ніч, зорі пронизують темряву із запаморочливою точністю. Час від часу крайнебо запалює зеленкувате північне сяйво.
Іноді небо захмарюється, і вдалині чути грім. Немов сама весна намагається докричатися. Коли придивитися до дерев, то можна помітити наповнені соками бруньки, які вже готові луснути.
З ногою все гаразд. Я так і накульгую, але вона не болить. Тепер, спираючись на лижні палки, я можу ходити скільки заманеться. Марія була би задоволена, якби побачила мене таким.
Відколи поїхав Маттіас, я ночую то тут, то там по закинутих сільських будинках. Харчуюся тим, що захопив від пані, а ще тим, що неочікувано знаходжу.
Тепер, коли залишилося всього кілька брудних і обледенілих кучугур снігу, скрізь помітною зимову руйнацію. Скрізь покинуті автомобілі — на вулицях, на подвір’ях, біля поля. Розвалені будівлі, зігнуті вуличні ліхтарі й вивернуті з землі дерева.
Село годі впізнати. Воно майже безлюдне. Залишилося кілька невеликих груп, які переходять з місця на місце у пошуках пального і харчів. Зграї худих недовірливих койотів.
Одного ранку я зустрічаю Йонаса.
Гарна погода, — кидає він, розмахуючи руками, — тепло, ведмеді, ведмеді от-от вийдуть із барлогів. Ти бачив? Ти бачив рівень і колір води у річці? Там довжелезні дерева, майже як дзвіниця завдовжки, і їх змила течія. Деякі навіть застрягли під мостом. А ще, якщо про мене, то я не знаю, що, що робити зі своїми коровами. Знаю, що дехто хоче їх забити, забити не сьогодні-завтра, я знаю, усі голодні, усі тепер постійно голодні. Тож я їх відв’язав, щоб вони могли врятуватися, щоб могли втекти. Вони вийшли з корівника, але не відійшли так уже й далеко. Я намагався, намагався їх налякати. Але на них це не подіяло. Вони не хочуть нікуди йти. А поки, якщо побачиш Маттіаса, скажи, скажи йому, що я готовий їхати здавати свої пляшки. У мене їх багато, зможу заробити багато, багато копійчин.
Йонас уважно дивиться на мене, засовує руку під своє бірюзове пальто і виймає шматок пеммікана.
Тримай, побачиш, трохи зачерствів, але дуже смачний. Побачиш.
І йде, перед тим порадивши мені сховатися, бо буде дощ.
І справді, дощ пішов невдовзі після зустрічі з ним. Я користуюся нагодою, щоб перевірити маршрут по карті. Припускаю, мені знадобиться днів із п’ятнадцять, беручи до уваги мою ногу. Якщо все пройде добре. Востаннє я перевіряю те, що беру з собою, рахую харчі і пакую рюкзак. А потім засинаю, думаючи про сюрприз, який чекає на моїх дядьків і тіток, коли я прийду до них у мисливський табір.
Сім
Дощ перестав уночі. Ранок тільки-тільки зажеврів на горизонті.
Я швидко йду селом. Коли підходжу до гаража, на мить зупиняюся. Я так ще й не побував у ньому. Таке відчуття, що якщо відчиню двері, то побачу свого батька, який лежить під машиною. Я оглядаюся довкола і, не наважившись зайти, прямую далі.
Нагорі зупиняюся біля будинку, я якому ми з Маттіасом провели зиму. Ноги йдуть добре, та рюкзак заважкий, я маю перевести подих. Веранда нагадує поле бою. А далі, на прогалині, повалена снігова лінійка.
Біля моїх ніг земля немов губка, а паростки папороті живляться мертвою осінньою травою. Я підводжу голову. Переді мною великі ялини, прямі і чорні. Вони позначають кінець села, і початок лісу.