В тому немає жодного сенсу, ми не можемо забрати його до себе. Ми зробили все, що могли. Є й інші хворі. Ними теж потрібно займатися.
Спаситель вийшов наперед, неначе хотів щось порадити. Але так нічого й не сказав.
Я можу все владнати, знову заговорив аптекар, це зніме тягар з усіх. Ви ж бачите, він страждає, як мученик.
Ветеринар уважно подивилася на спасителя. Саме цієї миті, напевне, він і згадав про старого, який поселився у будинку на схилі.
Пригадуєте, той старий, який прибився сюди на початку літа. У нього були негаразди з автівкою, і він шукав механіка. А потім вона зламалась остаточно, й він не зміг поїхати. Він облаштувався у будинку на березі. Інколи він вибирається в село. Знаєте, коли його питаєш, він увесь час повторює, що йому потрібно повертатися до міста, що його сусідка приїде по нього не сьогодні-завтра. Та вона так і не приїхала. Якщо чесно, ніхто не вірить у його вигадки, але всі знають, що він охоче бере їжу, яку йому дають. Я з ним якось здибався біля церкви. Трохи поговорили. Звісно, він немолодий. Але, знаєте, має непоганий вигляд. І голова в нього ясніша, ніж ми думаємо.
Отой? — здивувався аптекар. — Він тут намагався викрасти машину. Я заскочив його, коли він пробував зламати дверцята. Схоже, він нічим не займається, нічого не робить. Старий пройдисвіт. А чом би й ні? Можемо довірити йому нашого пораненого.
Сорок п’ять
Цього ранку, як і щодня, Маттіас робить вправи. Із зосередженістю відьмака він виконує серії дивних поз, довгі розтяжки, раптові стискання. Іноді, він завмирає в одній позі протягом довгих хвилин. Його нерухомість могутня, підземна. Та зазвичай він чергує рухи і робить глибокі вдихи. Нагинається, розгинається, робить повороти. Рухи в нього м’які й широкі. Коли він видихає, чутно, як з силою скорочується його діафрагма. Таке враження, наче він надзвичайно повільно бореться, з невідомим, з ведмедем, з монстром. А потім, зовсім неочікувано, він зупиняється, з переможним виглядом випрямляється й починає свій день.
Дещо розвиднілося, та сонце зависає над лісом. Тут і там промені пронизують гострокіл дерев. Я беру зорову трубу й розглядаю околиці. Жодного сліду на снігу, за винятком слідів від важких кроків Маттіаса і від легких стрибків білок. Інші тварини пішли глибоко в ліс. Так вони виживають, захищені від чиїхось поглядів.
Маттіас готує каву. Оскільки кави залишається мало, він змішує дві ложки гущі з однією ложкою свіжої кави.
Саме цим він і займався, коли мене сюди принесли. Дивно, але я добре пам’ятаю той запах, який панував у кімнаті. Коли він відчинив двері, ветеринар постала перед Маттіасом під дощем. Позаду неї спаситель і аптекар тримали мене на ношах. Він запросив усіх увійти і запропонував кави.
Лихоманка й антибіотики занурили мене у летаргійний стан, який не мав нічого спільного зі сном. Я був у своєрідному стані пасивного яву, на півдорозі між комою й чистим сном. Я не рухався, не говорив, однак усе чув.
Хто це? — найперше запитав Маттіас, схиляючись наді мною.
Це син механіка, — відповіла ветеринар, — він потрапив у автомобільну аварію.
Спаситель обійшов кімнату. Тут була плитка на дровах, крісло-гойдалка, стіл і диван. Було й односпальне ліжко біля вікна.
Ви добре влаштувалися, — зауважив він.
Будинок стояв покинутим, коли я прийшов. Я облаштувався у цій кімнаті в очікуванні.
В очікуванні чого?
Маттіас якусь мить вагався.
В очікуванні моєї сусідки, — врешті мовив він. — Вона спізнюється, та все ж приїде за мною. Напевне приїде. Вона знає, що я маю повернутися до міста. Вона розуміє.
Спаситель потер підборіддя. — Ви вже давно про це говорите, хіба ні? Чому ви так прагнете повернутися до міста? За нормальних обставин — це вісім годин дороги, і ви ж знаєте, що через аварію неможливо подорожувати, як хотілось би. Всюди перекриті дороги, міліція, розбійники. Схоже, в місті — суцільний хаос, аварії на кожному перехресті, магазини розграбовані, люди втікають. Може, вашій сусідці щось стало на заваді, — підсумував спаситель, зважуючи кожне слово.
Вона приїде, — запевнив Маттіас, — вона приїде.
А якщо не приїде? Що ви робитимете? Викрадете машину?