Очі Маттіаса тонули на дні чашки з кавою.
Пального немає зовсім, ви ж знаєте.
Я маю повернутися до міста, — повторив Маттіас.
Потім, гадаю, вони помовчали якусь хвилю, неначе розмова підійшла до завершення. А тоді спаситель взяв слово.
Нам пощастило, наше село сховане у лісових нетрях. Знеструмлення створює певні труднощі, але хоча б усе під контролем. Ми пильнуємо за входом до села, порахували наші запаси, допомагаємо один одному.
Маттіас ні на кого не дивився. Він чекав продовження.
Знаєте, дехто каже, що слід спорядити експедицію, якщо знеструмлення й далі триватиме. Потрібно сконтактувати з рештою світу. Спочатку підемо до сіл, що стоять на березі, а потім до міста. Багато хто хоче відшукати там рідних. Що, знаєте, природно, коли вони тривалий час не дають про себе знати.
Спаситель зробив паузу і кинув погляд у мій бік. У цей момент, добре пригадую, туман від ліків змушував мене зосереджуватися, щоб стежити за тим, що діється довкола.
Хочу зробити вам пропозицію, — вів далі спаситель, — ви піклуєтеся про нього, а ми включимо вас до експедиції, яка відбуде до міста. Від сьогодні й до від’їзду у вас буде право на їжу на двох. Це дасть вам змогу пережити труднощі. І вам не доведеться спускатися у село, я приноситиму все сюди.
Маттіас дивився у вікно.
Я маю повернутися до міста до зими.
Розумію, та для організації такого походу потрібен час. Потрібно знайти пальне, їжу, спорядження. Треба подбати про безпеку, прокласти маршрут. І, знаєте, ніхто не хоче, щоб зима застала його в дорозі, особливо, якщо дороги не чистять від снігу.
То коли ви плануєте вирушити?
На весну.
На весну? — розчаровано перепитав Маттіас.
Так, цієї весни. Щойно по дорогах можна буте проїхати.
Занадто пізно, — забідкався Маттіас, — що ж робити?
Чекатимете і піклуватиметеся про нього. Це й буде вашим внеском. Ну, а вас включать до експедиції.
Стан у нього кепський, — пробурчав Маттіас, — оглядаючи мої шини.
Так, але він оклигає.
Ви так гадаєте? — кинув Маттіас, здіймаючи догори брови.
Ветеринар хотіла щось додати, та аптекар зробив їй знак зачекати. Маттіас ходив туди-сюди по кімнаті.
А дрова для опалення?
Я займуся цим, — запевнив спаситель, — принесу вам усе, що потрібно.
Маттіас роздумував.
Я приходитиму щотижня, — нарешті заговорила ветеринар, — щоб допомагати вам і стежити, як він одужує.
Маттіас хитнув головою.
Покладіть його он там, — злетіло з його губ, він показав на ліжко біля вікна. — Я спатиму на дивані.
Спаситель і ветеринар так і зробили.
Давайте я перев’яжу його разом із вами, таки ви знатимете, як і що робити.
Аптекар вийняв моток бинтів, аптечку першої допомоги й баночки з пігулками. Тим часом спаситель сів на табурет біля входу і запалив сигарету.
Він не говорить? — запитав Маттіас.
Майже ні, — відповів спаситель, — знаєте, після такої аварії й ліків це цілком нормально. А ще, гадаю, його сильно вразила смерть батька. Дайте йому трохи часу.
Коли ветеринар зрозуміла, що Маттіас добре запам’ятав її поради, вони знову закріпили шини і кинули вологі бинти у гирло топки.
Якщо не вистачить мазі, то можна присипати рани цукром. Він частково поглине інфекцію. Та передусім не забувайте давати йому антибіотики.
Є ще знеболювальні порошки, — зауважив аптекар, — вони мають його заспокоїти, якщо дуже кричатиме.
Спаситель подякував Маттіасу і запросив обох своїх товаришів до виходу. І коли він останнім переступав поріг, Маттіас поклав руку на його плече.
А якщо він не оклигає?
Ви покличете нас якнайшвидше. Але не забувайте, його життя — у ваших руках.
Зроблю все, що зможу, збентежено пробурчав Маттіас.
Усе буде добре, — відказав спаситель, виходячи за двері, — я прийду за кілька днів, з дровами й харчами.
А як вас звати? — спитав Маттіас, — скажіть своє ім’я.
Жозеф. Вона — Марія, а отой — її чоловік Жозе, — сказав він, показуючи на ветеринара і аптекара.
Після того, як Жозеф пішов, Маттіас ще довго стояв перед відкритими дверима.
Марія, так, саме так, її звати Марія, — подумав я, перш ніж мене знову поглинув туман.
Сорок п’ять
Я в кімнаті сам-один. Маттіас пішов робити обхід на снігоступах. Я підтягую стареньку ковдру, якою вкриті мої ноги. На іншому кінці ліжка, на кілометровій відстані, пальці моїх ніг фіолетові, але вони ворушаться. Через шини це єдине, чим я можу ворушити.
Я досі відчуваю, як мене стискають лещата болю, але лихоманка минула. Я вже не прокидаюся раптово, задихаючись, шукаючи хоч якісь орієнтири. Тепер я впізнаю кімнату, вікно поряд із ліжком і обличчя Маттіаса. Коли розплющую очі, то знаю, де я, хто я і що чекає на мене.