Крістіан Ґе-Полікен
Вага снігу
Андре Б. Тома присвячується
сьогодні
погода металом зробила сніг
і тиша тихо радіє
щоб краще розтанути
білі складки втискаються міцно у ґрунт
гори чіпляють
за кору дерев і за їхні
лапаті руки
зелень зника
сіріє блакить
і лиш абрис рудий
постає
іноді
чорною рискою птах проліта
в мінливім оцім безмежжі
Слово до українського читача
Світ, наш світ — зовсім невеличкий. Так, маленький і величезний водночас, але, безсумнівно, вразливий. Іноді ми відчуваємо, що кожен із нас тримає його в долонях. І одного поштовху достатньо, щоб розчавити його.
Тож, можливо, варто пам’ятати, що в літературі немає нічого монологічного. Навпаки, вона переливається за паперові межі, притягує погляди і сміється із себе протягом століть. Текст ніколи не є самодостатньою дією, це спосіб заселити його, цей світ, тримати його в руці, не завдаючи йому шкоди.
1. Лабіринт
Поглянь. Це місце більше за будь-яке людське життя. Той, хто намагається втекти, приречений повертатися по власних слідах. Той, хто думає, що йде тільки по прямій, прокладає великі концентричні кола. Тут усе вислизає з чіпких рук і втікає від чіпкого погляду. Тут забуття про зовнішній світ сильніше за будь-яку пам’ять. Поглянь знову. Цей лабіринт безкрайній. Він простягається, скільки сягає погляд. Поглянь краще. Жоден монстр, жоден голодний звір нікого не переслідує на його стежках. Та ми у пастці. Тож чекаємо, поки дні чи ночі здолають нас. Або ж майструємо крила і втікаємо по небу.
Тридцять вісім
Повсюди володарює сніг. Він панує у краєвиді, він перемагає гори. Схиляються дерева, клоняться донизу, згинають хребти. Лише великі ялини відмовляються коритися. Вони тримаються, прямі й чорні. Вони позначають, де закінчується село, починається ліс. Біля мого вікна пташки прилітають і відлітають, сваряться й дзьобають одна одну. Часом якась із них кидає тривожний погляд на мирний дім.
Зовні, на віконній рамі, прикріплена горизонтально очищена від кори тоненька гілочка, що слугує за барометра. Якщо її кінчик показує догори, стоятиме ясна суха погода; якщо ж він схиляється донизу, падатиме сніг. Наразі погода непевна, гілочка зупинилася якраз на середині свого руху.
Мабуть, уже пізно. Небо безпросвітно сіре, без будь-якого відтінку. Сонце може бути де завгодно. Кілька сніжинок кружляють в повітрі, намагаються зависати якнайдовше. За сотню кроків від будинку, де трохи світліше, Маттіас встромляє у сніг довгу палицю. Схоже на корабельну щоглу. Тільки без вітрила й прапора.
Краплі води виблискують на карнизі й стікають на кінчики бурульок. Коли виглядає сонце, ті блищать, як відточені леза. Інколи якась із них відривається, падає і встромляється у сніг. Удар кинджалом у неосяжність. Та сніг непереможний. Скоро він дістанеться нижнього краю мого вікна. А потім і верхнього. І я вже нічого не бачитиму. Це зима. Дні короткі й крижані. Сніг показує зуби. Великі простори згортаються.
Тридцять дев’ять
Моя віконна рама мокра. На деревині проступають різнобарвні вологі кола. Коли стає дуже холодно, вони вкриваються памороззю з кристаликів льоду. Я сказав би, що вона схожа на лишайники.
Кілька полін потріскують у плиті. Зі свого ліжка я бачу, як вуглинки іскряться на протягу. Плита стара і масивна. Дверцята риплять, тільки-но починають рухатися. І оце гаряче чорне одоробло — осередок нашого життя.
Я на веранді сам. Усе довкола завмерло. Усе на своєму місці. Табурет при вході, крісло-гойдалка, кухонне начиння — усе. А от на столі — дивний золотавий циліндр. Зранку його там не було. Маттіас точно ходив на той бік. Але я нічого не помітив.
Біль не дає мені спочинку. Він мене тримає, стискає мене, заволодіває мною. Щоб його витримати, я стуляю повіки й уявляю себе за кермом свого автомобіля. Коли зосереджуюся, то чую навіть гурчання двигуна. Бачу, як краєвиди змінюються і зникають за поворотом дороги. Та щойно розплющую очі, так навалюється дійсність. Я прикутий до ліжка, ноги знерухомлені шинами. Моє авто — лише купа понівеченого залізяччя десь під снігом. І я більше не господар власної долі.
Тишу порушує шлунок. Я зголоднів. Я почуваюся кволим і скутим. На нічному столику залишилося кілька крихт чорного хліба й кавова гуща. Маттіасу не можна запізнюватися.
Сорок один
Відчиняються вхідні двері, й холодне повітря уривається до кімнати. Маттіас заходить і кидає оберемок дров біля плити. Поліна стукаються одне об одне, й шматки кори падають на підлогу.
Маттіас знімає пальто, стає на коліна й орудує кочергою у вогні. Сліди від його чобіт позаду тануть і розтікаються нерівностями підлоги.
Не надто холодно, — каже він, простягаючи руки до тепла, — але висока вологість. Пробирає до кісток.
Коли полум’я починає стугоніти і лизати металеві стінки, Маттіас зачиняє дверцята плити, ставить підігріти каструлю з супом і повертається до мене. Його волохаті брови, біле волосся і глибокі зморшки на лобі роблять його схожим на божевільного вченого.
У мене дещо є для тебе.
Я роблю порух бровами. Маттіас бере зі столу золотавий циліндр і подає мені. Широка усмішка пом’якшує його обличчя. Циліндр важкий і розсовується в довжину. На його кінцях скельця. Я кручу його й так, і сяк. Зорова труба. Як та, якою користувалися колись моряки, видивляючись тоненьку берегову лінію чи ворожий човен.
Поглянь-но надвір.
Я випростуюся на ліжку, розсуваю трубу й приставляю до ока. Усе присувається до мене майже впритул, і кожну рисочку чітко видно. Неначе я був по той бік вікна. Чорні риски птахів, сліди на снігу, злиденний спокій села, край лісу. Дивлюся ще. Я ж знаю той декор напам’ять. Дивлюся на нього уже давно. Я майже не пригадую літа через гарячку і ліки, але бачив, як поволі змінюється краєвид, сіре осіннє небо, червонясте полум’я дерев. Бачив, як мороз з’їдав папороть, як високі трави ламалися навпіл від найменшого вітерця, як перші сніжинки опускалися на змерзлу землю. Бачив сліди звірів, які оглядали околиці після першого снігу. Відтоді небо лише безупинно поглинає довкілля. Очікування панує над довкіллям. І все відклалося до весни.
Це декор безвиході. Гори прорізають небокрай, ліс оточує нас звідусіль, а сніг виїдає очі.
Дивися краще, кидає Маттіас.
Я придивляюся до довгої палиці, яку Маттіас щойно встромив на прогалині. Я зауважую, що він старанно наніс на неї поділки.
Снігова лінійка, — урочисто оголошує він.
У зорову трубу я бачу, що сніг сягає позначки сорок один сантиметр. Якусь мить я розглядаю білість краєвиду, а потім валюся на ліжко й заплющити очі.
Прекрасно, — кажу сам до себе. — Віднині ми зможемо вимірювати свою безпомічність.
Сорок два
Маттіас готує чорний хліб. Такий собі буханець з гречаної муки й малясу. Він запевняє, що то добре і поживно. І що це — найкраще, що можна вигадати, коли слід розподілити наші запаси в очікуванні наступної доставки.
Неначе старий шаман, він змішує, місить тісто, надає йому форму, навдивовижу ощадливими рухами. Закінчивши, він обтрушує одежу у хмарі муки і смажить свої хлібні коржі просто зверху на плиті.
Розпогодилося. Я дивлюся на сільські хати поміж деревами під пагорбом. Більшість із них без ознак життя, лише кілька коминів щедро димлять. Сірі стовпи піднімаються рівненько вгору, наче відмовляючись розчинятися в безкінечності. Їх дванадцять. Тринадцять разом із нашим. Завдяки зоровій трубі здається, що село зовсім поруч, але це омана. До нього йти майже годину. А я все ще не можу підвестися з ліжка.
Гадаю, зимове сонцестояння вже минуло. Сонце поки ще швидко біжить по небу, та кожен новонароджений день трішки довший, навіть якщо цього ще й не помітно. Мабуть, Новий Рік теж минув. Погано пам’ятаю. Насправді це вже неважливо. Я вже давно втратив відчуття часу. І відчуття слова. Ніхто не вистоїть проти мовчання, нанизаного на зламані ноги, взимку, у знеструмленому селі.