Я влаштовуюся біля плити з ковдрою і з зоровою трубою. Маттіас сидить поруч, за столом. Він всовує нитку в голку.
У мене новий кут зору на довкілля. Я так само бачу ліс, який непохитно височіє над снігом. Але звідси я можу бачити ще й опори та електричні дроти, що з’єднують нас із селом. До цих металевих дротів раніше було прив’язане наше життя. До цих провідників, по яких біг містичний заряд. Цих шнурів, на яких сидять декілька птахів, ніби нічого не змінилося.
Сонце сідає, і холод змушує виблискувати вчорашній сніг. Коли стуляю очі, то бачу кольори, яких не існує. Коли ж їх відкриваю, то в кімнаті стає так ясно, що здається, ніби в мене снігова сліпота.
Штопаючи джинси, Маттіас питає, ким я був до аварії. Та я певен, що він знає.
Я був механіком.
Як твій батько? — уточнює він.
Я на хвилю затримую подих, дивлюся на свої руки і ноги. Після аварії і зникнення електрики здається, що весь час, який я провів під автівками, з руками у мастилі і металевій стружці, — тільки непевний спогад.
Ретельно засилюючи нитку, Маттіас кидає, що для нього нічого не змінилося. Він заробляв на життя, займаючись багато чим, а ще він одружений ось уже п’ятдесят сім років.
Я завжди досягав мети. І ще одна зима мене не зупинить.
Говорячи так, він колеться голкою. Різко підвівшись, він іде до вікна і змінює тему.
Буде сніг, — каже він, — я певен.
Наразі небо чисте, я кидаю погляд на барометр і бачу, що маленька гілочка показує вгору, анітрохи не вагаючись.
Губами Маттіас злизує краплинку крові з кінчика пальця. А я питаю себе, чи він дійсно розуміє, що відбувається. Що ми переживаємо тепер. Що на нас чекає. Може, він не здогадується про масштаби цієї проблеми з електрикою.
Або ж саме я втратив будь-яке розуміння того, що відбувається.
Вісімдесят вісім
Маттіас помилився, снігу немає. Вже майже тиждень. Жодної хмаринки не з’явилося над нашими головами. Вдень сонце заливає веранду, а вночі на небі висипають зорі. Тільки вітер ворушить сніг, і здається, ніби в деяких місця його побільшало.
Ми граємо у шахи і говоримо про те і се. Про зиму, про їжу, про мої ноги. Наші розмови швидкоплинні, бо партії вимагають усієї нашої уваги. Мені поки ще не вдалося виграти у Маттіаса, але я почав розуміти його тактику, його думки, його звички, і він про це знає. Тому він нічого не полишає на волю випадку. Він все ретельно прораховує, навіть якщо потрібно всього-на-всього посунути пішака. Неначе зміна переможця — це щось неймовірне.
Я саме мав ходити, коли раптом постукали у двері. Маттіас схоплюється й показує, щоб я нічого не чіпав.
У дверях, залитих світлом, стоїть чоловік. Це Йонас. Я не бачив його понад десять років, та відразу впізнаю, щойно він ступає до кімнати. Коли я ще працював у батьковому гаражі, то бачив, як він проїжджав повз нас на велосипеді. Здавалося, що він завжди п’яний, хоча він ніколи не пив. Як він наближався, було чутно здалеку. Він насвистував і наспівував, виробляючи зиґзаґи своїм великом. Щодня, як блаженний, він перевіряв канави і сміттєві баки у пошуках пляшок з-під пива. Його нерідко можна було побачити на узбіччі із зібраними пляшками, він говорив на повний голос. Здалеку здавалося, що він спілкується з горизонтом.
На ньому залатані на колінах зимові штани, бірюзового кольору пальто, хутряна шапка і довгий жовтий шарф. В руках у нього милиці. Він заходить і приставляє їх до стіни. Сідає на стілець біля входу, дихає з присвистом. Щоки в нього розчервонілися від напруги й морозу.
Важко, важко ходити по всьому цьому снігу, — каже він захекано. — На снігоступах я завжди боюся впасти й не змогти підвестися. Мені знадобилася, мені знадобилася добра година, а може, й більше, щоб піднятися сюди.
Маттіас, схоже, здивувався цим неочікуваним відвідинам, але Йонас на те геть не зважає. Він роздивляється мене, його обличчя розпливається в широчезній усмішці.
Я пам’ятаю тебе, коли ти ще був отакий завбільшки. Отакий. Ти ганяв по селу з такими ж, як ти сам. Ви намагалися лякати мене. Лякати мене, коли я збирав порожні пляшки.
Йонас постарів, але майже не змінився. Рухи в нього такі ж самі, непевні і рвучкі водночас. Та ж нестримна життєрадісність. Та ж ясна відсутність у погляді. Щоправда, на голові у нього майже не залишилося волосся, а в роті — зубів, та все ж слова вилітають із нього дуже швидко. А речення іноді наскакують одне на одне і змішуються. Немовби він поспішає розказати про щось і боїться, що воно зміниться, перш ніж він про це розповість.
Я не знав, що цього літа під перевернутою автівкою знайшли саме тебе. Якби ж знаття, якби ж знаття, то прийшов би раніше. Щоб висловити співчуття щодо твого батька. Співчуваю. Але йому було погано. У селі багато чого подейкували про нього. Такі от люди. Чи мені, чи мені не знати. Добре його пам’ятаю, я часто приходив до нього в гараж, сідав у кутку, дивився, як він працює, і говорив із ним. Давненько ти не був у селі. Багато води, багато води спливло під мостами. Відтоді моя старенька мати теж померла. Так сталося, що пішла вона трохи раніше, ніж не стало електрики.
Маттіас ставить суп на вогонь. Я шукаю, що сказати. Мій батько, його стара мати, відсутність електрики. Так уже сталося, нічого не можна змінити.
Добре, що прийшов, — нарешті кажу.
То прекрасна Марія повідомила мене, що ти тут, — продовжує він. — Вона дала мені оті милиці для тебе, поглянь. Вона мене попросила занести їх тобі. Це справжні милиці. Справжнісінькі дерев’яні милиці. Я приніс би раніше, та вчора один хлопець із села повернувся з лісу, обличчя все в крові. То був Жакоб. Він захлинався слізьми, і ми не могли зрозуміти ні слова.
Йонас кілька разів кліпає, ковтає слину і говорить далі.
Коли він з’явився, то сильно кровив. Ми обтерли йому лице, але там не було нічого, зовсім нічого. Люди почали панікувати. Оскільки я нічого не робив, то мене відправили по допомогу. Я й пішов. Марії не було вдома. Мені відчинив Жозе. Я йому все розказав, і він відразу ж побіг. Я далі шукав Марію, бо саме вона, саме вона опікується пораненими. Я постукав до Жозефа. Він відкрив мені, напівголий, наче щойно встав з ліжка. Я розповів усе і йому. Я не встиг іще закінчити, як за ним з’явилася Марія, на ходу застібаючи блузку. Вона подякувала мені, взяла пальто і відразу пішла. Я на мить залишився сам на сам із Жозефом біля дверей. Було холодно, але, здавалося, він цього не помічав. Він подивився мені у вічі і змусив пообіцяти нікому не розповідати. Я пообіцяв, бо все здавалося надто серйозним.
Краєм ока я помітив, як посміхнувся Маттіас, неначе виграв парі.
Коли я повернувся до Жакоба, Марія і Жозе накладали пов’язки. Тим часом, тим часом він нарешті зміг пояснити, що сталося. Він загнав горностая у дупло пенька. І коли нахилився, щоб його роздивитися, той стрибнув йому в обличчя. Вони люті, ці тварі. Їм не можна довіряти. Особливо, коли вони почуваються в небезпеці. Вони усі такі біленькі з червоними писками. Вони гарненькі, але ж люті. У Жакоба постраждала щока і брова. Нічого, нічого страшного. Але який ранок! Тому я й не прийшов учора і не приніс милиці. Через Жакоба. І горностая.
Маттіас пропонує Йонасу миску супу. Той вдячно приймає.
За два дні в селі буде вечір танців, — кидає Йонас між двома ковтками. — Це Жюд організовує, у церковному підвалі. Ну, там генератор і все таке. Каже, буде пиво і гарячі закуски. Він давно вже про те говорить, усіх, усіх запросив. І я піду, а як же. Поїсти гарячого, і забрати порожні пляшки. Ніхто більше не хоче їх у мене купувати, та я їх складаю. Колись, колись, я здам їх де-інде і матиму грошенята. Багато грошей.
Йонас з шумом спорожнює миску, піднісши її прямо до губ, і задоволено ставить перед собою.
У наступні кілька днів йтиме сніг, — стверджує він, — хмари, хмари у вигляді кобилячих хвостів. Холодно, та в повітрі уже відчутна вологість Вітер віятиме кілька днів, точно. Та вам тут добре. Із сонцем і плитою, вам краще, краще тут, ніж по той бік, авжеж?
Маттіас погоджується кивком голови, а Йонас одягає пальто, хутряну шапку і шарф.
Потрібно повертатися до села. Я обіцяв, обіцяв сьогодні після обіду допомогти в корівнику. Треба дістати сіно з горища. Треба багато ходити на снігоступах протягом одного дня, а я не люблю ходити з отими штуками на ногах. Але менше з тим, знай, я радий знову тебе бачити, тебе бачити. Хай там як, ти вдома. А милиці, милиці, які знайшла для тебе прекрасна Марія, вони ось. Знаєш, я пам’ятаю, коли ти був ще ось таким. Ти ганяв скрізь по селу з такими ж, як ти сам. Ви пробували лякати мене. Але у вас нічого не виходило. Може ви й чули мене здалеку, та я бачив, як ви підкрадалися. Я завжди бачив, як ви підкрадалися.