Маттіас підходить до Жозефа і пропонує миску вівсяної каші, яку той охоче приймає.
До того ж багато-хто захворів останнім часом. Дехто вже одужав, а інші ніяк не можуть вилікуватися. Серед них і Жюдіт, яка взялася проводити шкільні заняття з дітьми, відколи Жан відмовився. Зрештою, Марія робить усе, що може, щоб її вилікувати, але ж вона не чаклунка.
Маттіас береться за кашу. Кілька вівсяних пластівців застрягають у вусах.
Вам тут добре, — нарешті мовить він, жуючи. — Подалі від усього цього.
Маттіас перебиває його, питаючи, чи вдалося йому добути молока. Жозеф усміхається.
Так, сьогодні вранці я ходив до корівника. Перш, ніж усі повстають. Там немає опалення, і щоразу я з подивом відзначаю, настільки там добре. Знаєте, корови завжди виробляють стільки тепла, скільки їм потрібно. Я міг би влягтися просто там і ще поспати. Але на сіні спав Йонас. Він прокинувся, коли я набирав молоко. Він здивувався, побачивши мене, а я звелів йому вдавати, ніби мене тут не було, і він знову заснув.
Маттіас зазирає у мішки із провізією й дістає дві великі ємності з молоком. Він відкриває одну і робить ковток.
Воно справді свіже, — каже він, витираючи рота, — прекрасно. Дякую.
По-перше, — продовжує Жозеф, — сім’ї, які тепер мешкають у колишньому будинку нотаря, приготували печеню і рибні пироги, багато чого ще. Я вам теж приніс. Треба користуватися, знаєте. Хоча в селі ще вдосталь запасів, раціон стає дедалі обмеженішим. Жюд наполягає, щоб ми були розважливішими. Пішла чутка, що мешканці одного з берегових сіл зуміли підключитися до вітряної станції. Кожен вважає за потрібне сказати щось із цього приводу. Таке можливо. У нас немає електрики, але вітряк на схилі гори й далі крутиться. Дехто каже, що варто туди піти і спробувати. Та якщо вірити всьому, що кажуть, то аварію на лінії давно вже мали ліквідувати, і ми могли би дивитися телевізор, пити холодне пиво і їсти розігріті у мікрохвильовці страви швидкого приготування.
Жозеф зітхає, дістаючи свій кисет. Він скручує цигарку, запалює її і робить довгу затяжку. Він щось говорить і далі, та я вже не слухаю. Дивлюся на кільця диму, які поволі випливають із його рота.
Хочеш цигарку? — питає він.
З задоволенням, — швидко кажу.
Жозеф здивовано хитає головою у мій бік.
Ти тепер говориш? Яка гарна новина!
Я усміхаюсь у відповідь.
І ми палимо, поки Маттіас захоплений сортуванням продуктів.
Є новини про моїх дядьків? — нарешті я спромігся спитати, в голові паморочиться від тютюну.
Я ходив глянути, що там у них удома, — відповідає Жозеф. — У гаражі не було автівок, не було гвинтівок, а всі кімнати порожні. Твої дядьки й тітки все завбачливо забрали з собою. Продукти, інструменти, одяг. Все, що може знадобитися. Та я все ж дещо знайшов, — уточнює він і дістає щось схоже на брошурку із внутрішньої кишені пальта. — Карта регіону. Нею можна завжди скористатися.
Я беру її і дякую. Водночас питаю себе, чи мої дядьки і тітки справді мали намір повернутися до села. Можливо, вони просто пішли, і все. Якщо тільки з ними нічого не сталося.
Я забув про добру новину, — раптово додає Жозеф. — У селі були уродини. Хоча дехто побоювався, але все пройшло добре. Марія була там. Вона не чаклунка, знаєте, та їй вдається робити дива. Вона допомогла народитися маленькій дівчинці: Жоель. Першій дитині періоду аварії. Ми не знаємо, хто батько, але мати, Женні, живе тепер у будинку на лісопильні, він великий, і їх там багато, у неї там гарне оточення.
Жозеф підводиться і застібає пальто.
Наступного разу я поскидаю сніг із даху, — заявляє він. — З тим, що випало за останні дні, його стало забагато.
Так, — погоджується Маттіас, — я саме хотів поговорити з тобою про це.
Нагадайте мені, коли я прийду наступного разу. А тепер маю повертатися. Марія чекає на мене. Я обіцяв повезти її на зимову риболовлю, і ми домовилися якраз на сьогодні.
Жозеф прощається, і двері за ним зачиняються, неначе ними грюкнув вітер.
Сто дев’ять
Маттіас продовжує сортувати принесені Жозефом харчі. Прискіпливо перевіряє готові страви. Він бурчить і бубонить, що тут саме він готує, але складає все ретельненько.
Справді, — підраховує він, — раціон урізали.
Потім виливає молоко в казан, у якому ми топимо сніг, ставить його на плиту.
Потрібно підігріти. Підігріти, але не кип’ятити, — уточнює він, додаючи сичугу.
Трохи помішує і знімає з вогню.
Тепер слід зачекати. Ми граємо кілька партій у шахи і їмо вівсяну кашу. Маттіас усі партії виграє. Я жартую, кажучи, що даю йому фору. Він підводить голову, мружиться, але нічого не каже.
Він іде до плити і помішує ложкою в казані. Пахне молоком, яке згорнулося. Потім виливає вміст у фільтр, зроблений з металевої вішалки і шматка тканини. І біляста рідина починає поволі крапати.
Я наполягаю.
Я даю тобі виграти щоразу. Сам знаєш.
Маттіас не піддається. Він ледь кривить рота, зауважує, що я кажу казна-що і що у мене, мабуть, знову почалася лихоманка. Я посміхаюся в свою чергу і дістаю карту, яку мені дав Жозеф.
Неквапно розглядаю схили, гірські плато, русла річок. Знаходжу прибережні села вгорі карти, а потім і наше, трохи нижче, оточене долинами. Ще далі — озеро, куди ми дітьми ходили ловити рибу. Добре видно дві основні дороги. Одна йде берегом, а інша перетинає сушу. Видно також і лісові дороги, позначені пунктиром, які проникають у глибокі долини. Тут і там значки високої трави, які позначають заболочені місцини. А все решта — ліс.
Кидаю погляд на легенду на полях.
Вона величезна.
Певні ділянки річки позначені вручну. Пригадую, деякі назви я чув раніше, але я в них не тямлю. Мисливське обійстя моїх дядьків не повинне бути далеко, у глибині лабіринту, посеред столітніх кедрів. Я добре пам’ятаю його, та не можу знайти на карті.
Тут, — раптом кажу я, тицяючи вказівним пальцем у невеличкий хрестик, зроблений простим олівцем, — це тут.
Коли підводжу голову, Маттіас усе ще перевіряє вміст своєї конструкції.
Текстура гарна, — заявляє він задоволено. — Воно вже починає нагадувати сир.
Сто тринадцять
Цієї ночі я знову чув маленьке звірятко. Я впізнав його стриману ходу, його виважені рухи і його зацікавлення їжею у погребі. Іноді воно зупинялося, щоб прислухатися, потім знову рушало, можливо, в інший бік, від того, де зберігається частина наших припасів. Можна сказати, що воно ретельно збирає власні запаси у передчутті прийдешніх часів.
З першими променями Маттіас знімає свою конструкцію. Віджимає білу речовину, щоб позбавитися від залишків води, додає солі, потім робить шість куль завбільшки з кулак, з яких обережно робить кружала. На плиті, у старій каструлі, розтоплює залишки свічок. Слідкує за шматками, які плавляться, і виловлює шматочки ґноту й обгорілі сірники. Потім виливає розтоплений віск на свої сири, стежачи, щоб той повністю їх вкрив.
Один із найкращих способів консервації, — зауважує він, обертаючись до мене.
Я киваю головою, не кажучи нічого, і показую на шахівницю.
Немає часу, — відповідає Маттіас, — я повинен спуститися до села.
Потім він ретельно складає облитий воском сир у полотняну торбину, дає мені консервовану квасолю у смальці зі шматком чорного хліба, підкидає у плиту дров і поквапом одягається.
Побачимося пізніше, — кидає він, одягаючи свої снігоступи.
І поспішно виходить.
Надворі пишний сніг квапиться досягти землі.
Сто сімнадцять
Мабуть, уже майже полудень. Здається, що холод послабив свої обійми лише для того, щоб здавити з новою силою. Тим часом сніг і далі падає і, здається, ніщо не може його зупинити. Сніжинки великі й тендітні. Немовби вирізані з паперу.