У плиті гаснуть останні жарини. Я відчуваю, як холод ковзає по моєму вікні. У протягів довгі руки, і вони ворушаться біля мене, наче тіні, які хочуть залізти до мене під ковдри.
Марія сказала, що незабаром я зможу стояти. Хоча моя ліва нога ще слабка, та за допомогою милиць зможу пересуватися самостійно. Саме я відчиню їй двері, коли вона прийде наступного разу.
Мені вдається випростатися, а потім і сісти на краю ліжка. Ноги висять у порожнечі. Я думаю про наступний етап, дивлячись у прірву перед собою. Сила тяжіння тягне мене донизу. Здається, що мої стегна і литки під шинами відмерли за час нерухомості. А мої м’язи тримаються на кістках, наче м’ясо, яким знехтували навіть стерв’ятники.
Ти худий і висохлий. Ти нічого не важиш. У тебе вийде зробити кілька кроків. У тебе все вийде, — кажу я собі вголос, — ти ще живий, у тебе немає вибору. Ти маєш ходити.
Я міг би дійти до стільця. Чи до дивана. Стілець ближче, але милиці за диваном. У мене має вийти, навіть якщо доведеться стрибати на правій нозі, замість того, щоб переставляти ногу за ногою.
Потрібно лише встати з ліжка і спробувати спертися на стіл. Усе просто. Треба тільки стежити, щоб не втратити рівновагу. Це було б так по-дурному — згоріти на плиті.
На якусь мить усе це видається мені неможливим, і я думаю про те, щоби знову лягти. Потім збираю волю, затягую тугіше шини і сповзаю на підлогу. Повільно. Дуже повільно — як у крижану воду озера на початку літа.
Пальці ніг торкаються підлоги. Я міцно чіпляюся за постіль, але вона сповзає разом зі мною. Я відчуваю, як калатає моє серце. Ноги дерев’яніють, і електричний розряд пронизує кістковий мозок. Кров важко циркулює по венах, з натугою робить коло від ступень до голови і назад. Нарешті, я стою. Мені вдається дістатися ступнями до підлоги. Відчуваю, як скроні вкриваються рясним потом. Стіл зовсім поруч. Потрібно лише втримати власне тіло, поки зміню опору. Я наважуюся перенести більше ваги на ліву ногу. Простягаю руку до столу. Майже дістаю. Тягнуся більше. Боляче, але терплю. Нічого, нічого. Напружуюся. Рука тремтить перед очима, ніби я намагаюся пересунути меблі силою думки. Тіло німіє. Стілець здається ніби за кілометри від стола. Перед очима розпливаються чорні кола. І коліна підгинаються.
Сто сімнадцять
Підлога брудна й холодна. Бруд, пил, кілька шматочків кори, лушпиння з цибулі. Дошки підлоги під облупленим лаком сірі. Не знаю, скільки я так лежу. Кілька хвилин. Кілька годин. Надворі все ще день, а Маттіас іще не повернувся.
Я не можу лежати отак, долі. Озираюся довкола. Спираюся на лікті й повзу до дивана. Ноги волочаться за мною, наче довге важке пальто, просякнуте мулом. Рухаюся повільно. Таке враження, що я більше закопуюся, ніж просуваюся вперед. Дивлюся на двері, мов нажахана дика тварина, заскочена зненацька у непідходящий момент.
Я би не хотів, щоб Марія побачила мене в такому стані.
Майже добираюся до дивана, залишається якийсь фут. Дихання уривчасте і плечі ниють. З натугою видираюся на старенькі диванні подушки. Кладу ноги перед собою. Помічаю, що пов’язки під шинами на лівій нозі просякнуті кров’ю. Беру Маттіасову ковдру і вкриваю ноги.
Почуваюся геть спустошеним. Ніби частина мене залишилася внизу. Мабуть, треба чогось з’їсти, але консервована квасоля зі смальцем залишилася далеко.
На хвильку стуляю повіки.
І все.
Сто двадцять шість
Я раптово прокидаюся. Темно. Маттіас ставить на стіл свій мішок, струшує з плечей сніг і запалює олійну лампу.
Коли обертається, то бачить, що моє ліжко порожнє. Він стискає щелепи, на чолі надувається вена. Та, щойно побачивши, що я лежу на дивані, він підводить очі і йде до мене. Одна його рука ковзає мені за спину, інша — під коліна, і він несе мене до ліжка, як носять заснулих дітей. Чи тих, хто при смерті. Я намагаюся сховати просякнуту кров’ю пов’язку, та Маттіас відразу її помічає. Він нічого не каже, але він її побачив. Він накриває мене ковдрами, радить поспати, а потім зникає з іншого боку зі свічкою й мішком, який перед тим поклав на стіл.
Я вдивляюся в стелю, наче в безодню. Біль, мов хижий птах, стискає мене у своїх пазурах.
Враження таке, що я зробив один крок уперед. І два — назад.
Сто тридцять чотири
Біля дверей хтось є. Я випростуюся на ліжку. Поглядаю на диван, на крісло-гойдалку — Маттіаса ніде немає. Чую, як клацає ручка, і в отворі дверей з’являється Марія. Вона усміхається і ступає кілька кроків до мене. Ранок, сонце заповнює кімнату, час ніби зупинився. Я скидаю ковдри, знімаю шини й підводжуся одним ривком. Її очі променіють. Я прямую до неї, знімаю з неї червоне пальто і обхоплюю її за талію. Ми цілуємося. У неї гарячі губи. Ми тулимося один до одного лобами, наші тіла обвивають одне одного. Я обережно підіймаю її, вона чіпляється за мене, а потім лягає на кухонний стіл. Наш одяг спадає без усякого спротиву. Вона бере мої руки і кладе собі на стегна, дозволяє їм блукати своїм тілом. Я цілую її шию, її шкіра ніжна і солонувата. Я стою між її ногами, нетерплячий, енергійний і сповнений бажання. У нас спраглі погляди. Я беру її, вона вигинається, і нічого більше не існує навколо.
Коли приходжу до тями, чую, як щось булькає в казані на плиті. Пахне м’ясом і вареними овочами. Щойно Маттіас помічає, шо я розплющив очі, він підсуває табуретку й сідає напроти мене, неначе ми збираємося грати партію в шахи. Та цього разу він збирається змінити пов’язки.
Я приховую свою ерекцію під ковдрою. Мій сон так близько і так далеко від мене. Ліва нога серйозно постраждала.
Він знімає бинти, змиває засохлу кров, дезінфікує рану і знову накладає пов’язку.
На щастя, шина утримала кістки на місці, — кидає Маттіас.
Надворі сонце пряжить сніг на повну силу . Небо ясне, і барометр показує вгору, на нього. Перед моїм вікном звисають грізні бурульки, а шар снігу безупинно зростає. Це нагадує рот, що поступово закривається.
Я геть знесилений. Таке враження, що я ніколи вже не зможу підвестися. Якби зима не брала наді мною гору, все було б інакше. Я вже ні на що не здатен. Хіба що обмінятися кількома словами, дивитись у вікно і сподіватися. Не так і багато, щоб триматися.
Маттіас дістає милиці з-за дивана і цим змушує мене випростатися.
Ти їх хотів? Ну, треба відновлювати сили.
Я дивлюся на ці два шматки дерева, скріплені металевими стяжками.
Давай, будемо вправлятися.
Маттіас підіймає мене за пахви.
Давай, трішки бажання. Щоб пересуватися на милицях, треба мати сильні руки. Тримайся прямо. І роби, як я.
Маттіас починає описувати широкі кола головою, кладе руки на боки і глибоко дихає. Я наслідую його, як можу, сидячи на краю ліжка. Він згинає лікті, з’єднує долоні за спиною і нахиляє тулуб уперед.
Потрібно тримати рівновагу, — пояснює він мені. — Треба її утримувати і намагатися нахилитися якомога далі. Ти маєш відчувати власне тіло, слід зосередитися на ньому і продовжувати, навіть якщо боляче.
Ми кілька разів повторюємо рухи, та ось у двері постукали. Маттіас обертається. Знову стукають.
Ми не закінчили, — попереджає він, перш ніж відчинити.
Якусь мить я сподіваюся, що це Марія, і відчуваю розчарування, коли Маттіас запрошує гостя увійти. Він переступає поріг, ставить до стіни карабін і кладе на стіл двох зайців. Ми з Маттіасом переглядаємося. Ні він, ні я не знаємо цього чоловіка.
Це вам, — кидає гість, показуючи на зайців.
Маттіас дивиться на трупи, наче боїться, що вони зараз побіжать.
Дякую, — белькоче Маттіас, — дуже дякую. Хочете кави?
Гість киває головою на знак згоди і, щойно Маттіас відвертається, спрямовує усю свою увагу на мене.
У нього волосся з сивиною і рудувата борода. Шкіра обличчя видублена сонцем і холодом. Кремезний на вигляд, років п’ятидесяти. Або трохи більше. За спиною поблискує карабін.
Мене звати Жаном, — каже гість. — Ми бачилися кілька разів, але вже давно. Тоді я працював у школі разом із твоєю матір’ю.
Справді, хоча його ім’я мені нічого не каже, обличчя видається знайомим.
Маттіас заварює каву.
Я знав і твого батька, — стверджує чоловік. — Усі його знали. Я дуже засмутився через те, що з ним сталося. Його рідко бачили останніми роками. В його гаражі панував жахливий безлад, і він більше не пропонував послуг із автозаправки. Дехто казав, що він втратив глузд, та я вважаю, що він почувався самотнім.