Маттіас обперся спиною об стіл і стримано слухає.
Усі здивувалися, коли дізналися, що ти повернувся, — далі говорить Жан іншим тоном. — І я радий, що ти одужуєш. Марія сказала нам, що ти скоро стоятимеш на власних ногах.
Жан робить великий ковток кави і дивиться на годинник.
Ось що, я прийшов, щоб попросити тебе про дещо конкретне, — кидає він, — нам знадобиться механік.
Мене приголомшило те, що я щойно почув від нього.
Спочатку ми подумали про Жозефа. Він уміє всього потроху. Та дехто його не дуже може терпіти і ніколи не знаєш, де він є і в якій хаті ночує. Він собі на умі. І в нього немає твого досвіду. Раніше був твій батько, а тепер єдиний механік тут — ти.
Серце у мене закалатало. Я уважно дивлюся на Жана.
А що треба робити?
Хочемо встановити гусениці на мікроавтобус, щоб міг їздити по снігу. Ми незабаром зберемо все необхідне, деталі, інструменти, зварювальний апарат. Ми облаштувалися в одному зі складів шахти. Коли вмикаємо генератор, там стає ясно, як удень. Гарне місце для роботи. І там потрібен такий, як ти.
Не знаю, чи буду у формі, — кажу після того, як прочистив горло.
Знайдемо для тебе інвалідне крісло на колесах, якщо потрібно. Тобі треба лише показувати, як із тим управлятися, і керувати роботами. Щойно ти зможеш підвестися і ступити пару кроків, цього буде достатньо. Я приїду по тебе. Що скажеш?
Мене на хвилю вразила перспектива знову працювати механіком. Здивований, що я їм потрібен, я погоджуюся, не замислюючись.
Маттіас сідає на стіл, шукаючи Жанів погляд. Його трусить.
А для чого він, той мікроавтобус? Ви готуєте експедицію? Ви думаєте їхати ще до настання весни?
Жан потирає бороду.
Точно, готуємося, та ще далекі від того, щоб сказати, коли зможемо виїхати.
Якщо я можу чимось допомогти, кажіть, — негайно пропонує Маттіас. — Мені обіцяли місце у тій експедиції, і я хочу долучитися до підготовки.
Так, але тепер головне для вас — опікуватися ним, — відповідає Жан і вказує підборіддям на мене.
Я маю повернутися до міста, — наполягає Маттіас, — там моя дружина.
Якусь мить я бачу міські вулиці, вщерть забиті покинутими автівками.
Так, я розумію, — повторює Жан, вочевидь роздратований. — Чули останні новини? — продовжує він, наче хоче змінити тему.
Ми з Маттіасом зразу виказуємо своє зацікавлення.
Кілька днів тому, вночі, троє людей прийшли до села. Ніхто з нас їх не знав. Вони були голодними і обмороженими. Їх нагодували й полікували. Вони розказали нам, що жили у селі на узбережжі. Там усе було добре організовано, та сталися крадіжки, і ситуація загострилася. Їм довелося втікати. Їхній снігохід зламався за три дні ходьби звідси. Казали, спочатку їх було четверо, один дорогою помер від холоду. Жюд виділив їм хату, але хоче, щоб із них не спускали ока. Він їм дещо не довіряє, бо їхня говірка не схожа на тутешню.
Що ще вони казали? — допитується Маттіас заінтриговано. — Чи вони знають, що коїться в інших місцях? У місті? Чи їм відомо про електропостачання, чи відновили його хоч десь?
Вони переказували кілька разів свою історію, коли прийшли, але потім стали не дуже балакучими.
І це нормально, — вставляю і я.
Жан погоджується кивком голови.
Поміж тим, — продовжує він, — припаси у селі почали зменшуватися. Жюд вимагає від усіх докласти зусиль, а потім домовилися знов урізати раціон. Декому не подобається, але так вирішили. У будь-якому випадку, нікому не забороняється робити, як я, ставити сильця на зайця.
Жан підводиться, закидає ременя зброї на плече і заохочує мене відпочивати й набиратися сил.
Маю ще сказати, що по селу ходить поганий грип. Ви живете на виселках, та все ж будьте обачними. Ліків теж не вистачає, що погіршує ситуацію.
Поки Жан крок до дверей, Маттіас дякує йому за зайців. Жан відповідає, що це йому в радість. Що принесе ще. І, кидаючи останній погляд у мій бік, повторює, що прийде по мене, щойно вони зберуть усе необхідне.
Не хвилюйтеся, — додає Маттіас, — він стоятиме на власних ногах.
Сто тридцять чотири
Маттіас підкочує рукави й кладе зайців на стіл.
Навіть не знаю, чи згадаю, як до них підступитися, — зізнається він, перевертаючи задубілих від холоду і смерті зайців. — Мій батько свого часу готував їх на сплавах. Але то було так давно.
Я ж пам’ятаю. Мої дядьки часто просили мене білувати зайців. Слід обережно надрізати шкіру на гомілках. Тоді, тримаючи однією рукою за задні лапи, достатньо тягнути вниз за вивернуте хутро.
Поки я чищу картоплю, Маттіас силується зняти повністю шкуру, бо тушка ще заледеніла. Опісля він розрубує голову коротким ударом сокири, розрізає черево і виймає з нього нутрощі. У тельбухів гострий запах. Запах крові й лісу після дощу. Повертаючи голову, Маттіас питає, чи буду я у змозі допомогти їм із експедицією.
Побачимо, та дуже сподіваюся. Я навіть ладен робити твої вправи, якщо це допоможе мені швидше відновити сили.
Я не про це, — продовжує він, — а про механіку, приладнати гусениці до мікроавтобуса. Ти здатен таке зробити?
Впродовж останніх десяти років я ремонтував самоскиди, більші за будинок. Перетворити ж мікроавтобус на снігохід, якщо є відповідні деталі, гарний інструмент і електрика, буде дитячою забавкою. Знаєш, я вмію робити й інші речі, а не тільки чистити картоплю.
Маттіас ріже зайчатину на шматки і скидає усе в казан разом із олією й овочами.
В будь-якому випадку, в тебе немає вибору, — раптом обзивається він. — Ти нам це винен, мені й іншим. Все ж тобі врятували життя. І видається, я не один, хто хоче потрапити у місто ще до того, як розтане сніг. Це було б чудово. Я зміг би повернутися до своєї дружини. Чекати весни немає жодного сенсу, сніг усе падає, а в моєму віці, знаєш, коли маєш в розпорядженні увесь свій час, отже, його залишилось не так багато.
Я замислююся. Надворі сонце пірнуло за обрій. Небо ще ясне, але світло гасне.
Поки на вогні готується їжа, ми граємо партію в шахи. Маттіас виграє, як завжди. Задоволений, він не дає мені відігратися і всідається в крісло-гойдалку з книжкою.
За хвилю я питаю його, на що Жак обміняв сир.
Моє питання ніби здивувало його, він кладе книжку собі на коліна, потім каже, що Жак запропонував йому вибрати щось у його магазині.
І що ти взяв?
Маттіас секунду вагається.
Зброю.
Зброю?
Так, щоб захистити себе у разі...
Ти умієш поводитися з нею?
Жак показав мені.
Я мовчу й дивлюсь у вікно. На небі, над горами, залишилася тільки тоненька біла смужка, на яку насувається нічна синь.
Згодом, коли Маттіас ставить страву на стіл, спокусливий запах заповнює кімнату. Я підводжуся, спираючись на милиці й майже без допомоги дістаюся стільця. Не зважаючи на протести, Маттіас наполягає, щоб підтримати мене, поки я всідаюся, щоб упевниться, що я сидячи тримаю рівновагу. Та це не рахується.
Золотисте м’ясо плаває у схожому на сироп сокові. Перш ніж накласти їжу в мою тарілку, Маттіас складає долоні й заплющує очі. Цього разу всього на мить, а потім поспішно занурює ложку в казан.
Будь уважним, у цієї тваринки багато дрібних кісток.
Ми з апетитом їмо. Розриваємо руками м’ясо, сік капає усюди і налипає на наші бороди.
Щоб воно було ніжним і смачним, — каже він з набитим ротом, — його треба довго готувати.
Я коротко сміюся і показую йому покласти ще. Маттіас схиляється до казана, облизуючи пальці. Раптом він завмирає і дивно хрипить. Я підводжу голову. Його очі витріщені, неначе він побачив привида. Він випростовується, перевертаючи стільця, і хапається рукою за горло. Його погляд бігає по кімнаті. Рот відкривається без жодного звука. Він б’є обома руками у груди. З нижньої губи звисають великі каплі слини. Вени на його шиї набрякають. Я намагаюся підійти до нього, наступаючи на праву ногу і тримаючись за стіл. У нього синіє обличчя. Зіниці сильно розширюються й чорніють. Я намагаюся привернути його увагу, наближаючись до нього. Він кидається навсібіч. Я кричу йому не рухатися. Здається, він не чує. Його долоні стискаються і розкриваються, ніби він шукає, за що ухопитися. Він хаотичними рухами б’є себе в груди. Я знаю, що треба робити в таких ситуаціях, потрібно стати позаду людини і надавити на живіт. Та я ще настільки слабкий, тож не впевнений, чи в мене вийде.