Коли Маттіас обертається, я показую пальцем, де протікає. Він уважно дивиться, розвертається кругом і ставить на підлогу залізне відро.
Ось так, — каже він.
Краплі води щосекунди барабанять у нього, неначе нас ув’язнили у водяному годиннику. І наш час почав свій відлік.
Наприкінці дня відро переповнюється, і невеличка калюжа збирається на підлозі. Стаючи на коліна, щоб витерти воду, Маттіас здушено скрикує, неначе його вдарили. Він спирається на коліна і не рухається кілька хвилин. Коли я хочу йому допомогти, він підіймає руку.
Минеться, — каже він, зігнувшись удвоє, — у мене защемило спину, та минеться. Усе буде добре.
Він наполягає, щоб витерти залишки води. Рухи у нього рвучкі, ніби він бореться з іржею. Морок заполоняє кімнату. Я тягнуся до олійної лампи і якусь мить тримаю її в долонях.
Запали її, — кидає Маттіас, — не чекай, щоб звідти з’явився джин.
Я засовую сірника у скляну колбу, підкручую вогонь. Коли випростуюся на своїх милицях, щоб підійти до столу, Маттіас ступає крок, зігнутий, як викорчуване дерево. Він стає мені поперек дороги. Я кажу йому, щоб посунувся. І відпочив, поки я готуватиму щось поїсти. Він репетує, що ні за що. Що кухня — його простір, тільки його одного. А моє місце у ліжку чи на стільці. І все, крапка. Попри те, що йому не вдається відвести очі від підлоги, він енергійно махає руками у повітрі і грізним і водночас уривчастим голосом наказує мені сісти.
Тож я підкоряюся, слухаючи краплі води, які з упертою наполегливістю бомбардують моє терпіння.
Маттіас бурчить і порпається з приготуванням їжі. Такий собі упертий і грізний старий олень, який б’є копитом за найменшої нагоди. Спостерігаючи за ним краєм ока, я дедалі більше впевнююся, що ця кімната незабаром стане замалою для нас двох.
Сто сімдесят чотири
Ще до того, як розплющити очі, я чую плюскотіння посуду і хлюпотіння мильної води.
Я прокидаюся.
Здивовано зауважую, що Маттіас стоїть, жвавий і випростаний. Він миє і витирає тарілки й кілька каструль, які складає на столі. Дивним чином він, здається, оклигав від свого люмбаго. Він насвистує щось відоме і приносить мені чашку кави з грінкою. Я одним ковтком розправляюся зі сніданком і п’ю каву, споглядаючи місце протікання. Цієї ночі, коли вогонь захлинувся у своєму попелі і холоднеча підкралася, щоб прогнати сни, я раптово прокинувся і зрозумів, що вода більше не просочується. Краплі зупинили свій біг. Та щойно розвели вогонь у плиті, вони відновили свій рух там, де зупинилися.
З приголомшливою завзятістю Маттіас розчищає вхід, носить дрова і місить тісто, щоб пекти чорний хліб.
Гарно починається день, незвичною скоромовкою каже він мені.
Тієї миті, коли я вирішую підвестися, щоб зробити кілька кроків на милицях, перед верандою зупиняється снігохід. Маттіас квапиться відчинити двері, і до кімнати заходить Жан.
Сьогодні, — відразу заявляє він, — ти готовий?
Маттіас дивиться на мене і показує два підняті великі пальці. Він каже, що вечеря буде готова, коли я повернуся.
Бачиш, усе один до одного, — підохочує Жан.
Маттіас допомагає мені зняти шини, одягнути його пальто, теплі штани й чоботи. Я помічаю, що руки у нього тремтять сильніше, ніж зазвичай.
Добре, — каже Маттіас, обмотуючи шарф навкруг моєї шиї, — тепер можеш іти. Милиці, тобі потрібні будуть милиці.
Вони йому не знадобляться, — каже Жан, беручи мене під пахви.
Маттіас, кліпаючи очима і витираючи лоба, спостерігає, як ми виходимо. Проходячи через двері, я помічаю слоїк з пігулками на розі стола. Там були анальгетики, які я приймав, коли біль був нестерпним. І баночка була порожньою, ніби пляшка, з якої випито все, до останньої краплі.
Сто сімдесят чотири
Двері складу зі скрипом відчиняються. Коли заходимо до середини, темрява обступає нас зусібіч. Жан двічі свистить. Склад величезний, і звук відбивається від покритих металевими листами стін. Раптом чути гудіння генератора, і над нашими головами один по одному спалахують неонові ліхтарі.
Переді мною п’ять типів, розглядають мене, ніби я повернувся з того світу. Деякі обличчя я впізнаю, але час потрудився над ними. Я був поїхав надовго, і ми всі стали чужинцями. Один із них приносить мені крісло на колесах, підкреслюючи, що він був там, коли мене знайшли після автомобільної аварії.
Радий бачити, що ти оклигуєш.
Так, — кажу, — але це довго.
Тобі хоч не потрібно робити обходи села, — підпускає він шпильку.
І тобі пощастило лікуватися у найгарнішої жінки села! — додає інший, хихочучи разом зі своїми спільниками.
Дайте йому спокій, — гримає Жан і штовхає моє крісло до інструментів, - маємо братися до праці.
Мікроавтобус піднято на дерев’яні блоки. Спереду, до підвіски прикріплені довгі металеві лижі. Задні колеса знято, і солідні ланцюги гусениць чекають, поки їх установлять. Я розумію, чому Жозеф казав, що це ніколи не спрацює.
Ми дійшли до цього. Непогано, правда?
Я дивлюся на Жана, чухаючи потилицю і обережно простягаюся на землі. Заповзаю під мікроавтобус, ухопившись за вихлопну систему. Я прошу присвітити мені. Перевіряю надійність мостів, стан амортизаторів, гальмівні механізми. Поки я там лежу, один із типів нахиляється до мене.
Я гадав, що ти поїхав звідси, аби не стати механіком, як твій батько.
Я повертаюся до нього, уважно дивлюся, а потім прошу подати розвідний ключ.
Він підкоряється, але, подаючи ключ, знову розпитує.
І де ти був увесь цей час? Десять років, це ж довго. Чим ти займався?
Я відказую, що робив усе від мене залежне, аби змінити життя.
А чому повернувся? Через аварію з електрикою?
Ні, я їхав до батька.
Жан стає на коліна, щоб поглянути чим ми займаємося. Знаком показує своєму колезі не заважати мені працювати. У жовтих променях лампи його обличчя здається особливо суворим. Я запитую себе, як оцей чоловік поводився з малими дітьми ще до аварії, коли він був учителем.
Тож поки я роблю останні перевірки, запах пального, текстура мастила, повстяна чорнота деталей переносять мене далеко у часі. Я не знаю, чи погодився б мій батько прийти сюди. Не думаю, але він, звісно, скористався б ситуацією, щоб домовитися про щось на свою користь.
Коли я закінчив, мені допомогли вибратися і сісти на стільця. Жан разом із іншими очікує на мій вердикт. Їхні руки звисають уздовж тулуба. Я повертаюся до мікроавтобуса. Це безглуздий проект. Скажімо, наївний. Вітрильник. Рятувальний ковчег. Наче небесні шлюзи готові відкритися, щоб усе проковтнути.
Я не розумію, навіщо вам така машина.
Жан відповідає, що це для того, щоб влаштовувати вилазки й поповнювати наші запаси.
Снігоходи — це добре, але потрібне місце для перевезення вантажів і кількох людей. Нам потрібна справжня снігова машина.
Я бачу, — кажу. — Але готовий побитись об заклад, що у вас немає перехідника для гусеничного приводу.
Жан і його люди обмінюються порожніми поглядами.
Всі погоджуються, але ніхто не ворушиться. Я повторюю:
Тож маємо просвердлити дірки у маточині.
Жан дає іншим кілька вказівок. Один із них поспішає дістати дриль, інший підносить до нас ящики з інструментами, а ще один тягне до нас подовжувач. Я вказую пальцем на типа, з яким уже трохи розмовляв, і даю знак підійти.
Слухай уважно, ти просвердлиш дірки точно там, де я казатиму. Обережно, не перевантажуй двигун і не поламай свердло.
Він киває головою, займає місце й починає свердлити метал. Поки я спостерігаю за ним краєм ока, пояснюю Жану, як ми будемо діяти. Він просить дати йому якомога більше деталей про кожен етап, щоб бути впевненим, що все добре розуміє.
Думаєш, ми зробимо усе сьогодні?
Побачимо, можливо.
Жан сяє, кладе мені на плече руку і гордо заявляє, що я — саме та людина, яка потрібна у такій ситуації.