Вечір спадає на довкілля. Гори багряніють у вечірньому світлі. Це перші сонячні промені, ми вже давно їх не бачили. Та ніч стирає їх за якусь мить.
Маттіас читає при світлі свічки. Час від часу схиляє голову і грається з гарячим воском, перш ніж знову повернутися до читання. Полум’я освітлює його обличчя знизу, так що тінь від його носа зливається з тінню від надбрівних дуг, прокладаючи глибоку чорну складку на чолі. Здається, ніби він у масці.
Пізніше, коли я чищу кілька картоплин, Маттіас сідає біля мене, задумливо торсаючи пластикового оленя, який прикрашає в’язку ключів.
Хочу розказати тобі одну історію, — заявляє він, — я щойно її прочитав. Давним-давно жив один смиренний селянин. Він був незграбою, а його поля — такими ж бідними, як він сам. Та якось восени, на його превелике здивування, земля вродила стільки, скільки він ніколи навіть уявити не наважувався. Відтоді врожаї ставали з року в рік дедалі щедрішими. Та оскільки він не міг пояснити таке диво, то нікому нічого й не казав. Він побудував величезне зерносховище і складав туди все, що міг. Коли ж воно заповнилося, то збудував іще одне, більше. Отак, розбалуваний провидінням, він був по-своєму в щасливим. Ніяке нещастя не могло віднині його спіткати. Його майбутнє було певним, відтепер він міг лише відпочивати, їсти й пити. Якось до нього прийшов сусіда позичити косу, бо його власна зламалася, а статки його сім’ї залежали від урожаю. Але селянина ніде не було, ані в полі, ані в хаті. Стривожений, він почав обходити ферму. Коли побачив переповнені зерносховища, просто сторопів. Та здивувався ще більше, коли спіткнувся об тіло селянина, розпростерте на землі. Наче з нього раптово вийняли душу, без будь-якого попередження, коли той мирно гуляв своїм обійстям.
Я дістаю картоплю з води. Даємо їй вистигнути, спостерігаючи, як поступово розсіюється пара.
Бачиш, — продовжує Маттіас, — саме тому я нічого не ховаю. Якби мав запаси, то поділився б із тобою.
Я здіймаю брови.
Нам потрібні харчі, а ще свічки чи олійна лампа, — стверджує він. Нам потрібно ще багато чого, але зосередьмося на найнеобхіднішому.
Я не кажу нічого. Радше питаю себе, що Маттіас зробив зі своїм револьвером. Можливо, він похований під уламками даху на веранді? Або схований у валізі, наповненій харчами? Чи він і далі тримає його за поясом?
Завтра я піду до села, — провадить він далі, — спитати, чи можуть вони нас якось підтримати. Якщо нічого не вийде, то пошукаю в закинутих будинках. Повинна ж десь лишитися якась провізія.
Я повертаюся до нього.
Я піду з тобою.
І мови не може бути, — сухо відповідає він. — Завтра я піду до села, і піду один. Ти мене гальмуватимеш. А якщо тебе побачать на своїх двох, то скажуть, що ми можемо й самі справитися, й нічого не дадуть.
Я допоможу тобі оглядати порожні будинки.
Подивись на свої ноги, — відказує він, — вони гояться, але витривалість іще не та. Ти накульгуєш, як волоцюга. А я, ти бачив мене? У мене нізащо не вистачить сил дотягнути тебе, якщо ти звалишся на півдорозі. Може, за кілька тижнів ти й зможеш, а поки що забудь.
Побачимо, — кажу я йому.
Отож, побачимо, — повторює він зітхаючи.
Двісті сорок сім
Коли прокидаюся вранці, Маттіаса вже немає, вогонь помер і тут холодно. Чую тільки власне дихання і глухі удари свого серця. Хутко вдягаюсь і підіймаюся якомога швидше нагору, наче ноги ніколи й не боліли.
Переходячи від одного вікна до іншого, вдивляюся в околиці. Он на галявині снігова лінійка, засипана по саму шию. Вдалині ліс так і стоїть скутий ожеледдю. Вниз по схилу — три хирляві стовпи диму простягають руки до хмар. А он і Маттіасові сліди, що ведуть до села, наче накреслена пунктиром стріла.
На мить замислююся. Село близько й далеко водночас. Я знаю, що мені краще. Відчуваю. Та може Маттіас має рацію? Може, мені не вдасться дійти до села. Може, я ще заслабий. Занадто нетерплячий.
Відкриваю кватирку і вистромляю голову надвір. Повітря свіже, а холод поволі обтікає тіло, перш ніж проникнути до кімнати. Я глибоко вдихаю й кладу долоню на ліву ногу.
Час, — кажу я собі, — піти глянути, що там затіває Маттіас. Я піду до села. Накульгуючи, я скочуюся сходами, тепло вдягаюся, беру лижні палиці й снігоступи, й відчиняю двері.
Сніг відразу засліплює мене. Знаю, якщо впаду, то вже не зможу підвестися. Якщо впаду, то зникну під поверхнею і, в кращому разі, може колись знайдуть останки безіменного предка, який дивним чином зберігся завдяки кризі.
Я опановую себе, стискаю руками лижні палиці й роблю кілька кроків. Відразу виникає враження, що я віднайшов те відчуття свободи, яке, як гадав, втратив назавжди, під автівкою, серед понівеченого брухту і осколків скла.
Двісті сорок сім
Спуск до села забрав більше часу, ніж я думав, але все проходить добре. Я йду прокладеною Маттіасом борозною. Мої кроки вивірені, і я міцно спираюся на палиці.
Усе спокійно. На такому холоді зазвичай чути, як гудуть електричні дроти, наче сотні птахів літають туди-сюди в тісній трубі. А сьогодні я чую лише рипіння снігу під своїми снігоступами і завивання вітру у дротах, які обвисають тут і там. Деякі так низько, що, здається, міг би їх дістати, якби здійняв руку догори. І не боятися, що вдарить струмом.
Я добираюся до села. Перший будинок — праворуч від мене, оповитий снігом і мовчазний. Я зупиняюся на мить і розглядаюсь навколо. Ніколи ще не бачив стільки снігу. Аж не віриться. Йду врівень із дахами, слуховими вікнами й димарями. За нормальних умов, по обидва боки вулиці були б височенні стіни зі снігу, і я би йшов між ними, як у траншеї.
Головна вулиця тягнеться прямо переді мною, але доводиться обходити гілки дерев і повалені ліхтарі, що перегороджують дорогу. Деякі будинки важко помітити через сніг, що назбирався довкола них. Трохи далі впізнаю гараж свого батька. Оголошення з цінами на пальне вирізняється на фасаді, як рука потопельника над хвилями. Я думаю про цей світ, похований під моїми ногами. Питаю себе, чого мені коштувало сюди повернутися. І чому у мене не вийшло дати минулому зотліти серед таємниць власної пам’яті. Я хотів побачити батька, хотів змінити перебіг речей, і зазнав невдачі на всіх напрямках. Батько помер до того, як я зміг поговорити з ним, і, щоб я не робив, що би зі мною не відбувалося, я назавжди залишуся, як і він, механіком. Найголовніший вибір мого життя давно зроблено, і я маю з ним рахуватися.
Я йду по маттіасових слідах. Вони вливаються у невелику мережу стежок, що ведуть від одного будинку до іншого. Над селом — крижаний спокій, і я бачу, що дим підіймається лише з димарів трьох будинків.
Перед собою, в кінці вулиці помічаю силует. Навряд, щоб то був Маттіас, але краще буде впевнитися. Жалкую, що в мене більше немає зорової труби. Людина зникає за рогом на перетині вулиць. Здається, вона мене не помітила. Або ж вдала, що не помітила.
Далі впізнаю будинок, дах якого був пошкоджений полум’ям. Обгорілі латки, контрастуючи з білим снігом і кригою, чорні й блискучі, виглядають дивовижно. Здається, зима розважається з приреченим скелетом, якого ніколи не поховають.
Проходжу мостом, що веде до центру села. З’являється сонячний промінчик, і на якусь мить видається, шо погода пом’якшала. Біля будинку мерії у золотавому світлі бачу чоловіка, який зіперся спиною об дерево. Я примружуюся. Це Йонас. Впізнаю його бірюзове пальто. Прямую до нього. Нога починає боліти не на жарт. Треба буде трохи відпочити. Коли підходжу ближче, Йонас глузливо дивиться на мене.
Я бачив, як ти йдеш, — каже він, жуючи щось. — Ти настільки повільно ходиш, що є вдосталь часу, вдосталь часу побачити, що ти наближаєшся.
Що їси? — питаю, сідаючи просто у сніг.
Пеммікан, — відповідає Йонас і гордо показує шматок, який тримає в долонях, — його дав мені Маттіас. Смачно, він смачний, цей пеммікан. У селі залишилося мало м’яса. Ніхто не може піти на полювання. Жодного ствола не лишилося. Ніде. Шукали скрізь. Жюд зі своїми людьми все забрав. І невідомо, коли вони повернуться. А поки чекаємо, то я не хочу, щоб вони забили й інших корів. Я їх доглядаю. Даю їм їсти, прибираю і намагаюся, щоб у корівнику було тепло. Мені добре спиться на соломі.