— Як — утік? А куди дивилися виконавці? Вбив обох? А чому ви не знали, що в нього є іменний пістолет? І що? Коли не надійшов у зазначений час рапорт від виконавців, полковник Ванін відрядив групу? А чому не роту чи полк? Уникали розголосу? І що? Як це — перебив погоню? П’ятьох відбірних офіцерів, підготовлених за антитерористичною методикою? Як це? Він що — Джеймс Бонд якийсь чи Рембо, я вас питаю? Він — літня людина, йому за шістдесят перейшло! Та знаю я про його минуле! Знаю, що тримав себе в формі! А ви не знали? Це вся країна знала! І де він тепер? Як відірвався від переслідування?! Що це за бардак у вас, полковнику Ранцев? Людина пенсійного віку, котра заздалегідь нічого не знала, упродовж години поклала сімох ваших відбірних бійців, що ретельно готували спецоперацію! Та я вас із цим Ваніним... Я вас...
Він розлючено кинув слухавку на апарат і викликав помічника:
— Голову національної служби безпеки і керівника військової контррозвідки — негайно до мене!
6.
Капітан Кондрашов швидко ішов попереду й час від часу зиркав на «Ільїна» — чи встигає. Той в принципі не відставав, крокував досить жваво, от тільки весь час оглядався назад. Під ногами шаруділо опале листя: осінь потроху скидала його на землю, от-от все поскидає з дерев, і ті до весни простягатимуть до неба змерзлі руки гілок, вимолюючи тепла.
Ґрунтовка — навіть не дорога, стара просіка, котрою коли не коли проїде якась машина, — з’явилася так раптово, що, здалося, вивернулася під ноги з-під землі. Вона, як одразу зрозумів «Віктор Іванович», йшла приблизно паралельно тій дорозі, котрою їхали вони з Неллі на мікроавтобусі.
— Тут ніхто не їздить, — пояснив капітан. — Ми цією дорогою користувалися, коли полювання керівництву забезпечували. Тут блок-постів немає, і вона на картах не позначена. Здається, Ванін її не знає, а той столичний хлюст Ранцев — напевне про неї й не підозрює.
Втікачі повернули на просіку і швидко пройшли ще метрів п’ятсот. Те, що побачив там на дорозі «Ільїн», його здивувало неймовірно, він аж перепитав:
— «Вілліс»?
— Він, рідненький! — підтвердив молодик.
Це було диво якесь, навіть старший бачив такі авта лише в кіно чи на парадах ретроавтомобілів. А ще на виставі реконструкторів, котрі розігрують історичні битви, використовуючи автентичний антураж. Такі машини з 1942 по 1945 рік поставляла Радянському Союзу Америка як військову допомогу, а потім майже всі забрала назад відповідно до закону про Ленд-ліз[2].
— Дід з війни привіз, — пояснив Кондрашов. — Покатався років десять, а коли сталася якась поломка, не знайшов деталі, заштовхав у сарай, та так і не зібрався відремонтувати — помер у шістдесятому році від старих ран. Батько тоді хлопчиком був, а виріс — теж якось руки не дійшли, він був людиною зайнятою...
— Був? — перепитав «Ільїн».
— Він помер недавно, — сухо сказав капітан.
— Вибач, Юрію, — сам незчувся, як назвав попутника на ім’я старший.
— Нічого, — так само стримано відповів той; було очевидно, що на цю тему він розмовляти не хоче.
«Вілліс» завівся з першої спроби й завурчав таким упевненим голосом, що одразу стало зрозуміло: він не тільки живий, він абсолютно здоровий. Авто рушило, й капітан повів свою розповідь далі:
— Ну от. Батько, як я подорослішав, каже: забирай машину, доводь до пуття. Я кинувся запчастини шукати: та де там, сімдесят років пройшло! Самої компанії «Вілліс» давно нема, запчастини рідкість, та й ті або з розбирання, або лютий контрафакт, нашими умільцями десь в гаражі на коліні зроблений. Оригінальні деталі зустрічаються вкрай рідко й коштують стільки, що на капітанську зарплату годі й думати їх купляти. Щоправда, ці «Вілліси» ще на заводах Форда робили за ліцензією, але, погодьтеся, я зі своєю роботою листи до Америки писати не можу. А тут нагода — переобладнували в одній майстерні для нашого автогосподарства «УАЗ», на котрому ви ото їхали. Так від нього лише кузов ульяновський залишився — усе начиння імпортне. То я там домовився і своє авто завіз. Теж в добру копійчину стало, бо міняли все: двигун, коробку, підвіску, навіть колеса. Хотіли й кермо поміняти, та я не дав — має виглядати автентично.
Просіка перетинала ґрунтовку, і Кондрашов упевнено повернув на неї ліворуч:
— Ще кілометрів п’ять, і можна вважати — проскочили.
— А де ж кар’єр, який мене зупинив? Має бути десь тут...
— Тут і є, просто та дорога, котрою ви їхали, обходить його з правого боку, а ця — з протилежного. Якраз там стаціонарний пост з бойовим розрахунком. Там навіть БРДМ є. Це розвідувальний броньовик, — для чогось пояснив він.
2
Ленд-ліз — програма, за якою Сполучені Штати Америки, здебільшого на безоплатній основі, передавали своїм союзникам у Другій світовій війні боєприпаси, техніку, продовольство і стратегічну сировину. Поставки за Ленд-лізом на загальну суму близько 50 млрд доларів (у цінах 2010 року — близько 800 млрд доларів) одержали 42 країни, передовсім Велика Британія та СРСР. Положення Ленд-лізу передбачали, що після війни у разі зацікавленості американської сторони незруйновані й не втрачені техніка та устаткування повинні бути повернені до США.