— А ви хіба не... — почав капітан і замовк на половині фрази.
— Що — я? — підхопився «Ільїн». — Хіба не збираюся тікати за кордон? — Він презирливо гмикнув, помовчав і додав. — Звісно, я би міг дожити останок життя десь на острові зі слухняною прислугою й коханою жінкою під чужим іменем. Скажімо, професор Лоренцо Гааг[3]. Коштів, що в мене залишилися навіть після тих санкцій, котрі проти нашої країни і мене особисто вводили через недавню війну, мені одному навіть за два шикарних життя не прожити. І в дітей є — їхнім онукам вистачить. І варто мені відмовитися від власного імені — мене ніхто не чіпатиме. Кому цікавий літній професор, що доживає свої дні на віддаленому острові? Так?
— Так, — погодився Кондрашов.
— Можливо, у мене й самого виникали такі думки. Не виключено, що я й сам не відмовився б так завершити свій життєвий шлях. Однак у моїй теперішній ситуації вийде, що це не я прийняв таке рішення, а вони змусили мене до нього. А от на це я ніколи не погоджуся! Тому я не маю можливості засиджуватися в тайзі біля Верхоярська, а мушу не пізніше як за три дні опинитися в Усть-Невську або хоча би в столиці, де є чимало вірних людей, і вжити відповідних контрзаходів. Тільки так, Юрію!
— Я приблизно на таку реакцію і сподівався, — спокійно запевнив капітан. — І радий, що не обманувся в своїх очікуваннях.
Старший нічого не відповів, він дивився вперед, думаючи про щось своє. Дорога, пробита колись в улоговині між двома чи то великими горбами, чи невисокими сопками, весь час полого йшла на підйом, і ліс підступав до самого узбіччя. Дерева тут росли в основному листвяні: деінде яскраво-червоними кронами палали клени, а все більше осики на білих, наче каоліновою глиною вимащених, стовбурах, жовтіли осіннім листям. Інколи ліс на мить розступався, і було видно, як там, на узгір’ях, схили густо зеленіли хвоєю могутніх сосон. Гущавина дихала пряною вологою, але не сирістю, як там унизу. Двигун раптом змінив тон свого співу, Кондрашов перемкнув швидкість і повідомив:
— Перевал. — Він додав швидкості й пояснив. — Це тут, згори, світло, а там, знизу, незабаром почнуться сутінки, а нам завидна треба приїхати, бо фари вмикати небажано.
«Ільїн» упіймав себе на думці, що навіть не знає, куди вони їдуть. А якби й знав, що б це змінило? Почався схил, такий само положистий, як був підйом, «Вілліс» підминав під себе кілометри ґрунтовки, як молодий, викидаючи на поворотах з-під протекторів шин на узбіччя цілі відра землі. Автомобіль був доглянутий дуже любовно: ніде ані подряпинки, усе, що треба, блищить, он навіть на баранку чохол з натуральної шкіри зроблений, а доведеться ж Кондрашову його кинути, надто вже примітна машина, в орієнтуваннях точно вже фігурує.
А той накручував кермо й розмовляв зі своїм ретровсюдиходом, як з живою істотою:
— Давай, друже, давай, вже небагато залишилося...
Хоча, яке там ретро? Це, радше, хот-род — вдосконалений та модернізований за останнім словом техніки старий автомобіль.
Кондрашов звернув на якусь стежину й повів повільніше, потім з’їхав на напівзарослу стежку — «Віктору Івановичу» вона взагалі видалася звірячою тропою — і ще хвилин п’ятнадцять простував нею — уже в сутінках. Безмежний водний простір відкрився раптово — здавалося, підняли, як в театрі, завісу — аж ось вона, Мати-ріка, могутня сибірська водна артерія. Одна з найдовших, якщо брати з притоками, і найбільш повноводих рік світу. Митцями оспівана: то Шантарою її назвуть, то — Великим Потоком, а найбільший приток її — Угрюм-рікою. Утім, Юрій не лише не виявив захвату — не звернув на неї жодної уваги. Так у нас, у людей, трапляється: ми звикаємо до величного видовища й шокуємо тих, хто бачить його вперше, своїм байдужим ставленням до нього.
«Вілліс» підкотив до чималого сараю з почорнілих від часу обаполів біля рубленої хатки на крутому березі. Юрій витяг з кишені ключа й відкрив навісного замка. Попросив «Ільїна» вийти з машини, загнав авто всередину. Відкрив хату і запросив гостя, пояснивши:
— Це від другого діда, по мамі, так би мовити, спадок.
— Тоді це місце незабаром вирахують і сюди прийдуть, — сказав той.
— Не так скоро, як їм хотілося б. Я ніяким боком в жодному документі... Тут за радянських часів риболовецька артіль була, а дід був у ній головою. Називався красиво, тільки він сітки разом з усіма тягав, а крім того ще й папери оформлював. За доплату, звісно. А тут в них щось на кшталт бази було. Потім постаріли рибалки, повимирали. Артіль ліквідували, а хата із сараєм залишилися — нічиї. Ні в кого не на балансі, і ніхто лапу не наклав: майно абияке, від цивілізації далеко, дороги нема, будуватись незручно. Так ми сюди на риболовлю їздили: спершу з дідом, потім я один.
3
Вигаданий європейський учений, на котрого посилалася пропаганда одної тоталітарної країни, виправдовуючи свої агресивні дії.