Він запалив грубу, сходив до криниці по воду, поставив чайника на вогонь і приніс з машини тактичного наплічника з цупкої камуфляжної тканини:
— Хай там що, а ми перекусимо, чайку поп’ємо.
«Ільїн» уважно огледів приміщення: навряд чи тут колись жили цілий рік, а от сезонно, під час путини, артіллю — може бути. Ліжок немає, лише чималий настил попід стіною — покотом після зміни з десяток людей вмоститься. Пічка добротна: і їжу готувати, і навіть хліб пекти згодиться, з меблів — білий саморобний буфет із посудом, нефарбований дерев’яний стіл та дві лави, а за вішаки для одягу правили заіржавілі цвяхи, що стриміли зі стіни.
А капітан хазяйнував біля столу: дістав з буфету нехитрий посуд і ополоснув його, витяг з наплічника військові сухі хлібці, бляшанку свинячої тушонки, чай у пакетиках, пресований рафінад, банку згущеного молока, пакет бубликів-сушок...
«Щось він підозріло добре приготувався, — насторожився попервах «Ільїн», але потім здогадався: там не було жодного продукту, покладеного сьогодні, нічого, що могло б зіпсуватися, геть усе довгого зберігання. — Це ж тривожна валізка, яка є в кожного офіцера. Капітан схопив цього рюкзака, бо на перший випадок там було все зібране»... Чоловіки накривають стіл без витребеньок: банки й упаковки повідкривав, ніж та дві ложки поклав, чай заварив — усе, прошу до столу! Їв Кондрашов спокійно, не поспішав, хоча видно було, що зголоднів, як вовк. «Це добре», — подумав чогось «Ільїн» і взявся за їжу.
Поки тривали перестрілки з погонями, поки нервова система була напоготові, «Віктор Іванович» не відчував утоми. А тепер, наситившись та випивши чаю, відчувши тепло від пічки, він усвідомив, як стомився. Як на те, по даху зашелестів дощ, що збирався вже кілька годин, і очі почали злипатися самі.
— Ви приляжте на настил та поспіть, а я почергую, — запропонував капітан.
— А ти?
— А потім я посплю, а ви побудете на варті. Ось, візьміть наплічника під голову.
«Ільїн» із задоволенням витягся на дошках старого настилу, підклавши під потилицю камуфляжний рюкзак. «Шкода, що не можна взуття скинути», — встиг подумати і провалився у чорну порожнечу глибокого сну.
7.
Кондрашов прокинувся від того, що в небі, здавалося, над самим дахом, гуркотав гвинтами вертоліт. Сірий ранок крізь мутні шибки невеличких вікон тьмяно й навіть якось химерно освітлював хижу. Біля столу сидів стривожений «Ільїн» і, тримаючи руку в кишені, — мабуть, на пістолеті, — дослухався до рокотання, такого гучного, що аж шибки у вікнах дзеленчали.
«Ми, здається, вчора не надто наслідили», — Юрій рвучко, схопивши автомат, що лежав поряд із ним, зістрибнув з настилу і підскочив до вікна. «Доки я спав, була злива», — зрозумів капітан. Дощ почався ще звечора і йшов увесь час, поки чергував Кондрашов, але несильний: накрапував, сіявся мрякою, шелестів листвою дерев, шарудів на даху... О пів на третю Юрій вирішив розбудити «Ільїна», резонно розсудивши, що тепер нікого не обходить, хто ким був учора вранці, зараз вони обидва — втікачі-компаньйони, і повинні нести тяготи цієї приключки порівну, аж поки вона не закінчиться; дасть Бог добрий фінал — у кожного з них буде свій зиск, а який — це до їхнього сьогоднішнього стану стосунку не має. Старший втікач прокинувся від першого ж дотику й без розмов став до чергування, пообіцявши розбудити Кондрашова о сьомій ранку.
Судячи з наслідків, дощ був потужним. Без блискавок і грому такі рідко трапляються, а бач — не розбудила гроза, так заморився. За вікном усюди на землі — сліди води, листя, зірване вітром, обламані гілки і жодних ознак, що звечора тут були люди: ходили, ба навіть їздили машиною.
Шум гвинтокрила не стихав, не наближався, але й не віддалявся: «Висить над нами», — зрозумів капітан. Він глянув на пічку — згасла ще вночі й уже вистигла. «Якщо в них нема тепловізора, то візуально їм нізащо не визначити присутність тут людей», — подумав він. Очевидно, пілот шумної летючої машини приладу такого не мав, а міркував так само: ознак присутності людини не виявлено. Вертоліт шугонув угору й понісся геть. Усе це тривало з півхвилини, не більше, але Юрій відчув, як йому стало жарко, — стільки адреналіну опинилося в крові.
— Полетів, — з полегшенням видихнув «Ільїн». Очевидно, попри незворушний вираз обличчя й нерухому позу, він нервував не менше.