— То що? П’ять хвилин на ранкові процедури, десять — на сніданок, та й рушимо? — чи то спитав, чи то ствердив молодик.
— А куди? — якось невпевнено спитав ветеран.
— Ви ж хотіли до Невська?
— Так і вирушимо: звідси на Невськ? — гмикнув «Ільїн». — Як? На автомобілі вже не можна: уявляю, які на всіх дорогах кордони... І у всіх орієнтування і на нас, і на авто...
— На дорогах стовідсотково кордони, — погодився Юрій. — Та й якби їх і не було, на авто діставатися все одно мало реально... Ви ж хотіли за два-три дні... Знаєте, яка відстань від Верхоярська до Невська? По прямій — три з половиною тисячі верст. А по трасі — чотири тисячі сімсот двадцять два кілометри! Це добрих три доби безперервної їзди. За умови, що машина ніде не зламається. Літрів чотириста пального знадобиться... Та ні, машина не годиться. Потяг — тим паче, ми на ньому й одного перегону не проїдемо.
— Лишається летючий килим, — криво посміхнувся «Віктор Іванович».
— На килимах хай старий Хоттабич літає чи Аладдін. Хоча сама собою думка слушна. Ви перший у кущики, чи як? Час не чекає.
«Ільїн» вимив руки тільки до зап’ястків, потім лице й шию і, мерзлякувато зіщулившись, спостерігав, як Кондрашов, роздягнутий до пояса, мився, хлюпаючи на себе холодну криничну воду. А той, вимившись, білозубо посміхався, розтираючись рушником.
— Пропоную пічку не топити, води не гріти, а обійтися кип’яченою водою з чайника зі згущеним молоком, — сказав він попутникові. — По-перше, довго, по-друге, дим демаскує.
Снідаючи, він з’їв кілька шматків тушонки з сухими хлібцями, вихлебтав кухоль добряче забіленої згущівкою води й, побажавши компаньйонові смачного, звівся та попрямував до дверей.
— Треба подивитися, як там наш наступний транспорт поживає, — пояснив він, вийшов та подався до сараю. Там він чимось грюкав, насвистував, матюкнувся пару разів. «Ільїн» вирішив не гаяти час: він прибрав зі столу в рюкзак залишки їжі, помив холодною водою посуд та поставив його назад до буфету. Озирнувся, гадаючи, що ще треба зробити, — давно нічого не робив сам, на те обслуга ще вчора була. До хижі зазирнув капітан:
— Ходімо, допоможете, мені самому ніяк. Не так важко, як незручно.
Вони разом зайшли до сараю, більшу частину якого по-хазяйському, — видно, що не вперше тут став, — зайняв «Вілліс», а попід стінкою на боці тулився пофарбований у колір хакі алюмінієвий човен, що своєю формою нагадував величезне корито. На борту білим виведено: Marine 13.
— Івановичу, беріть ззаду, — сказав Кондрашов. Човен й направду виявився неважким: кілограмів сорок, чоловіки легко донесли його до берега Матері-ріки й поставили на пісок, зсунувши корму у воду. Потім Кондрашов приніс і встановив невеличкий підвісний двигун, приєднав до нього шланг бензобаку, який зважив перед тим на руці й вирішив, що пального, котре в ньому є, вистачить, приніс вудки, весла, два грубих рибальських плащі з цупкого брезенту, високі рибальські чоботи, що звуться в народі забродами:
— Перевзуйтеся, бо ваші туфлі зі страусової шкіри виглядають якось не надто правдоподібно.
На капітані ж були високі англійські черевики Panther фірми Magnum — хоч і не військового зразка, але зручні та міцні, такими користуються медицина катастроф та рятувальні служби.
Потім він поклав на дно човна автомат, прикривши його старою куфайкою, вбрався у плащ, почекав, поки те саме зробив «Ільїн», заховав його взуття у дещо схудлий після двох прийомів їжі наплічник, відштовхнув суденце від берега, завів мотор і взяв курс проти течії, тримаючись попід берегом. Глянути збоку — точно двоє рибалок поспішають на ранкову ловлю. Хоча двигун був слабосильний, але й човен — плоскодонний, тому йшов досить легко й скоро. Лівий берег Матері-ріки, — крутий, зі скельними виходами, порослий віковими соснами, нависав над водою, і невеличка посудинка з двома брезентовими постатями у гостроверхих каптурах губилася попід його громаддям, а торохтіння мотора розсипалося горохом між урвищ та скель, перекривлене багато разів оманливою луною так, що й непросто було розібрати, де скрекоче.
— На цих ночвах далеко не заїдеш, — сказав мовчазному «Ільїну» капітан. — Утім, нам не до Америки пливти, лишень кілометрів з десять.
— Так там же... — здогадався «Віктор Іванович», і замовк, обірвавши фразу.
— Атож, місто Білоскельськ, — підтвердив Юрій.
— Там же нічого, крім причалу, нема: ані залізничної станції, ані автовокзалу — нічого! — підозріло глянув на Кондрашова супутник. — Нащо ми туди пливемо?
— Станція є, точніше — платформа, електропоїзд раз на добу ходить. На залізничних станціях та автовокзалах нас, можете бути певним, вже чекають спеціально підготовлені люди, навчені не сумніватися, коли тиснуть на спусковий гачок. Тому дуже добре, що в Білоскельську нічого такого немає, менше шансів з ними зустрітися, — урезонив «Ільїна» Юрій. — Хоча на місці наших супротивників я би показав наші фото усім дільничним, патрульним та постовим поліцейським, а також усім двірникам і бабусям, що біля парадних сидять. Я наказав би на всіх стовпах розвісити наші фото й демонстрував би їх по телебаченню у кожному випуску новин. Хоча, вас-то чого показувати? Вас тисячу разів усі в телевізорі бачили. Тож добре, що там всього того нема. Зате там є маршрутка на аеродром «Шанський», що належить місцевому аероклубу, а на ньому — літаки. Звісно, не аеробуси, літають нижче й повільніше, але деякі за один переліт покриють майже половину відстані до потрібного нам пункту призначення. Вам же до Невська?