«Ільїн» нічого не сказав, тільки похитав головою. Він сидів мовчки, думаючи, що без Кондрашова, який знав тут кожен кущик, кожне закуток, йому було би непереливки. Та, мабуть, вбили би ще вчора в лісі біля кар’єра. Як вчасно капітан з’явився зі своїм автоматом (як він його назвав — «Вихор»?), зі своїм старовинним всюдиходом, зі своєю халупою та цим човном. Думки ветерана, що віддав не один рік свого життя спецслужбам, переключилися на інше: а який інтерес цьому Юрієві допомагати людині, що опинилася в такій ситуації, — і без його втручання практично приреченій? Який сенс йому, капітанові державної охорони, влазити у великі політичні ігрища, втрачаючи все? Примарна надія піднестися по службі в разі успіху? Комплекс Наполеона, котрий він старанно приховує? Навряд чи. Не схожий він ані на закомплексовану людину, ані на авантюриста, готового відчайдушно наосліп кинутися в небезпечні пригоди. Щось тут не те. А мотив же якийсь є. Треба бути з ним насторожі. Все одно іншого компаньйона поки немає. Може, і проясниться кінець кінцем. А якщо все вирішиться позитивно, що ж — дамо людині можливість проявити себе на більш відповідальних посадах у більш високих чинах.
Тим часом Кондрашов додав газу й почав по діагоналі, проти досить сильної течії, перетинати фарватер великої ріки. Добре хоч, що тут вона не надто широка, до верхів’їв не так уже й далеко, а в пониззі, розповідають, деінде іншого берега не видно! Його попутник задум зрозумів: там, за вигином ріки, вже починався Білоскельськ, і стерновий не хотів перепливати річку на виду в усього міста...
Marine 13 ткнувся носом у берег поряд із кількома старими, ще радянського зразка, дюралевими «Казанками». Капітан припнув човна до причалу ланцюгом із навісним замком, забрав вудки, заховав автомат під просторим, як балахон, плащем, надів наплічника й кивнув головою «Ільїну»: мовляв, ходімо. Добре хоч, що на вулиці було похмуро, збирався дощ, тому на двох рибалок в плащах з каптурами, що майже закривали обличчя, ніхто не звертав уваги. Та й рибалки в цих краях не були дивиною: роботи останніми роками ставало все менше, майже половина чоловіків промишляли браконьєрством під виглядом риболовлі, траплялися й заїжджі риболови — хто на них звертатиме увагу. Влада на такі промисли населення дивилася крізь пальці: не надто нахабніють, то й добре, адже це — хоч якесь заняття, бо коли народові нема до чого взятися, йому таке на думку спадає — ховайся в жито!
Це був, мабуть, найбільший будинок в Білоскельську — справжня міська дев’ятиповерхівка з вісьмома парадними, побудована у середині вісімдесятих років минулого століття. Поряд — кілька стандартних п’ятиповерхових «хрущовок». А довкола сотні невеличких будиночків приватного сектора. Багатоквартирні будинки зводив колись завод низьковольтних автоматів, на котрому й працювали більшість тутешніх мешканців. Кілька років тому підприємство збанкрутіло, і це виявилося важким ударом для міста. Звісно, хтось із городян працював на ГЕС, що була вище по ріці, хтось — на заводі бетонних виробів, але основна маса працездатного населення враз утратила роботу. Найактивніші зайнялися торгівлею та наданням послуг, багато хто — браконьєрством, а більшість заходилася тупо пропивати не надто щедру допомогу з безробіття, і всі разом — ненавидіти місцеву владу й винуватити її в усіх негараздах. Перші ознаки занепаду вже кидалися у вічі: дороги почали розбиватися, поребрики, бордюри, лавки й дитячі майданчики вже кілька років не фарбували. В місті зникли урни на вулицях, зате з’явилося сміття. Особливо безрадісно виглядали зупинки громадського транспорту, котрі якось враз облупилися й пошарпалися, і на їхньому тлі неприродно яскраво й непристойно виклично виглядали рекламні щити, що радісно сяяли всіма кольорами веселки.