— Отож.
Камуфляжний наплічник аж ніяк не пасував до церковного облачення, тож його вирішили запхати до пакета, в котрому Юрій приніс цей маскарад: піп з великим чорним пакетом викличе значно менше цікавості, ніж із військовим рюкзаком.
Коли двоє священиків виходили з двору єдиної в місті дев’ятиповерхівки, туди, мигаючи проблисковим маячком й репетуючи сиреною, залетів автобус «ПАЗ», повний спецпризначенців з автоматами у бронежилетах п’ятого класу захисту й у шоломах «Сфера». В одній із квартир в цей час безсило билася зсередини у підперті шваброю двері ванної кімнати симпатична шатенка.
Потім двох священнослужителів бачили на вулиці Бутусова: вони сідали в таксі на зупинці автобуса біля клубу.
— Дивні якісь... Той менший — священик, а довший — наче диякон, а наперсні хрести в обох, — здивувалася тітка, що продавала пиріжки неподалік зупинки.
— Так вони, мабуть, з тієї нової церкви «Істинної віри», що утворилася нещодавно і патріарху не підкоряється, — припустила її сусідка, торговка смаженим соняшниковим насінням.
— От схизматиків розвелося, — плюнула вслід продавчиня пиріжків й втратила до них будь-який інтерес.
Таксиста місцеві опери знайшли лише за два тижні по тому. Все, що він розповів: відвіз двох попів до Малинського, — вже нічим не могло допомогти, це й так було відомо. Єдине, що він міг повідати нового, так це те, що старший батюшка, в камилавці й з козлиною борідкою, за всю дорогу, — а їхали вони майже дві години, — сказав молодому лише одне:
— Гадаю, вся штука в тому, сину мій, що ти назвав її знайомою. Сказав би: «моя майбутня дружина» або «наречена» — і все склалось би інакше. Ображена жінка — страшна річ: вона не думає про міру помсти.
Що означала ця фраза, місцевим операм було невтямки.
8.
Полковник Ранцев довів Неллі до самого трапа й допоміг зайти до літака. Вона була в офіційному костюмі і темно-синьому плащі, який купила минулого року в Стокгольмі, коли була там з ним. Вони не так уже й багато міст на Землі об’їздили разом. В Ріо були на карнавалі, в Мюнхені на пивному фестивалі... От і все. Щоправда, до складу різних делегацій її не раз включали, але ж то не з ним, радше — при ньому. Що буде тепер — вона і сама не знала. У неї вистачило розуму ні в кого нічого не питати про свою подальшу долю. Якщо вони так носяться з нею, отже, вона їм потрібна. А що тут за ігрища розгортаються — їй без інтересу. Вона у велику політику не втручається.
У тому ж літакові розмістився губернатор Верхоярського краю, з котрим вона була знайома і раніше, кілька місцевих депутатів Державної Думи, з якими Неллі, звісно, зустрічалася в парламенті, але запам’ятати їхні прізвища так і не спромоглася, тут же — купчасто, як пробоїни в мішені «Ворошилівського стрільця», — розмістилися кілька генералів з червоними пиками й лампасами, з орденськими планками на грудях, трохи далі — кілька якихось чиновників з Адміністрації президента, полковник Ранцев, котрий, хоч і мав військове звання, їхав у цивільному. Лишень загули турбіни, один з генералів, злодійкувато роззирнувшись, витягнув з кишені пласку фляжку з коньяком та комплект чарочок з неіржавіючої сталі, розставив їх на відкидному столику, наповнив й закликав колег: «Ну, панове генерали, не цокаючись, — за упокой душі Романа Романовича!» За кілька хвилин вони прикінчили вміст генералової фляжки, тоді його товариш, такий же бравий вояк, схожий, як близнюк, хіба що орденських колодок на один ряд більше, витяг зі свого «дипломата» таку точно фляжку й шоколадку. Взагалі-то вживати в урядових літаках спиртні напої за часів президентства Погодіна вважалося якщо не брутальним порушенням етикету, то очевидним моветоном; не те що за його попередника Василя Шуйського. Той і сам любив перехилити чарочку, і людям не заважав — аби свою справу робили. Утім, що тут скажеш: поминають люди президента за православним, віками й поколіннями освяченим, звичаєм. Генерали ще раз пом’янули покійного й взялися обговорювати його чесноти: він порядок наводив, країна з колін піднімалася, він змусив світ з нами рахуватись... Писки їхні запашіли яскравіше, і Неллі зрозуміла, що в запасі в кожного з цих бравих вояк є така фляжка, ба й не одна, і поки вони не спустошать їх усі, — не заспокояться.
Їй кілька разів, ще до нього, трапилося бувати в компанії чоловіків, коли вони пиячать. Нестерпними стають: розмовляють голосно, щоки надувають, вихваляються, заграють по-дебільному. Дурні дурнями. Зараз і ці понапиваються й почнуть. І що їм скажеш? Бойові генерали, хто Афган пройшов, хто Кавказ, хто — і те, і те...