Потім вона чомусь подумала, що її валіза лежить у багажному відділенні поруч із труною з мерцем, і відчула огиду: як її потім руками брати? Раніше вона ніколи з мерцями справи не мала і навіть зблизька їх до вчора ніколи не бачила. Буття — подумалося їй — тлінне, а життєвий успіх — штука непевна. Що таке один день з огляду на вічність, на Всесвіт? Що таке доба для Галактики? Скороминуща мить! Ще вчора зранку все здавалося стабільним та впорядкованим і в державі, і в її владі, ролі розписаними, ієрархія встановленою. І головні дійові особи та виконавці, вожді й дублери визначені. Аж ось, нате: один лежить в труні у технічному відсіку, другий — гасає з пістолетом десь по лісах, і, судячи з усього, його ще не впіймали й не вбили. Якби статус-кво змінився, вона би знала. А вони, судячи з усього, додають нелюдських зусиль, щоби його впіймати. Ти ба, яким Джеймсом Бондом він виявився!
Тут до Неллі підсів полковник Ранцев. Цей ніколи нічого не робить просто так. Тепер вона чітко пригадала: вбитих у лісі Булкіна і Кочетова, котрих їм під час втечі з резиденції дав у супровід саме він, в охороні найвищих посадовців чи урядових делегацій до поїздки до Верхоярська вона ніколи не бачила. Виходить, ці двоє були з іншої спецслужби і, мабуть, мали вбити не тільки його, а й її. Цікаво, їхні тіла вже знайшли? І після всього той полковник Ванін приперся до неї там, в резиденції, буцімто на душевну розмову, цей зараз тут почне... Краще б губернатор, той не такий неприємний. А цей ліпше сидів би, випивав з генералами. Їй було невтямки, що армійці в її країні завжди виказували всіляку неповагу до жандармів, що до Жовтневого перевороту до приміщень офіцерського зібрання, за встановленими правилами, не допускалися «собаки, нижні чини й жандармські офіцери». Після сталінських репресій, коли жандарми з НКВС знекровили верхівку війська, ця неприязнь переросла у ледь приховану ненависть. Ранцев, як і генерали-пияки, про це знав, як і про те, що ці вояки його до себе нізащо не покличуть, та й він не піде, бо ненависть у них взаємна.
Вона не знала, що і Ваніна на об’єкт, де вони познайомилися, призначили зі столиці за кілька місяців до їхнього приїзду для проведення певної спецоперації і вже збираються відкликати назад.
— Неллі Азатівно, — почав полковник. — Я би сам не насмілився, але мені доручили передати вам, що вас дуже поважають у нашій країні.
«Ага, так сильно поважають, що мало не вбили і не зарили в лісі, як собаку», — подумала вона, але вголос сказала інше:
— І хто ж вас уповноважив?
— Найвище керівництво держави, — цілком серйозно відповів полковник. В даній ситуації це словосполучення могло означати лише одну людину: Михайла Петровича Лижина. Неллі його добре знала: він більш ліберальний, ніж Погодін, але теж дядько вкрай серйозний, жартувати не буде, і навряд чи хтось наважився би на такі розмови без його благословення.
— І це все, що вам доручили мені сказати? — подивилася у вічі перемовнику колишня чемпіонка.
— Що уряд завжди високо цінував вашу діяльність та вашу підтримку і сподівається на неї й надалі.
І що керівництво країни, своєю чергою, гарантує вам високу оцінку вашої роботи в парламенті, а також підтримку й покровительство, а якщо, не дай Бог, знадобиться — то і персональний захист.
Неллі мовчала, й полковник додав:
— Тобто, якщо ваша позиція залишиться такою ж патріотичною, то у вашому житті всі зміни будуть виключно на краще. Он, скажімо, голова олімпійського комітету скоро на пенсію піде. І треба буде знайти заміну, а ви — зірка нашого спорту, видатний громадський діяч...
— Я зрозуміла, — сухо відповіла вона. Он воно що. Її зараз купували. І пропонували більше, ніж вона мала. Не просто так, за минулу славу. Вони зараз відкрили полювання на нього. І їм треба, щоби вона його — живий він ще, чи вже ні — зреклася. Так, а він їй — хто? Вони що — розписані чи під вінцем стояли? Вони навіть живуть нарізно й на люди разом не з’являються. Вона що — в церкві пообіцяла йому бути разом в горі й у радості? Це була своєрідна угода: я тобі гарантую доступ до свого тіла й вірність, а ти мені — певні блага... Про кулі, кілерів, утечі, погоні — мови не велося. Так що, дорогенький... Я своїх зобов’язань дотрималася. Але тепер...
Неллі подивилася полковникові просто у вічі й повторила уже дуже твердо:
— Я все зрозуміла. Все-все. Так і передайте тому, хто вас уповноважив.
Ранцев кивнув головою: мовляв, засвоїв. Звівся й відійшов на те місце, де сидів раніше.