— Ну, цих-то ми використовуємо в темну, вони роблять, що можуть, ловлять людей, які раптом стали небезпечними злочинцями: якогось Кондрашова й не знати якого Ільїна, не підозрюючи, хто саме ховається за цим іменем. Але ж ви у курсі, чому в Ільїна такий розпливчастий фоторобот. Що у вас, генерале?
— Полковник Ванін повідомляє з Верхоярська...
Тут сталося те, чого ніколи раніше не траплялося в їхніх стосунках: Лижин перебив головного в країні лицаря плаща й кинджала:
— Цей телепень ще живий? Я думав, він давно загинув у автокатастрофі...
Провали трапляються в усіх спецслужб світу, і винних у них карають, причому часто — жорстоко, але такими спецами, як Ванін, розкидатися не прийнято. Так, дебют розіграли не найкращим чином, але акція в губернаторській резиденції — це лише епізод у великій і складній спецоперації, невдача там — наслідок ланцюга неочікуваних випадковостей, і, по-перше, невдача не фатальна, ще можна спробувати перехилити шальки терезів Фортуни на свою користь, по-друге, ніхто не скидає з шахівниці сильну фігуру через те тільки, що нею невдало походили.
— Він багато чого з’ясував, що мали би знати колеги з федеральної охорони ще до його приїзду туди.
— Та ну? І що ж він такого взнав? — скептично скривився Лижин.
...Спецпризначенці тільки в’їжджали до Білоскельська, «Ільїн» та Кондрашов вже завершували маскарад на горищі дев’ятиповерхового будинку, Ольга билася плечем об зачинені двері ванної кімнати, а полковник Ванін, довідавшись про її дзвінок, виїхав з Верхоярська службовим «Опелем» на трасу «Мати-ріка» і мчав на затримання. Ех, якби він знав, що в одному з таксі, що зустрінуться йому за двадцять хвилин на тій дорозі, сидітимуть ті, кого він найбільше хотів упіймати! Але те, що вони можуть їхати в бік столиці краю, а не гнати, мов вітер, подалі від неї, йому на думку не спадало. Для нього негайно «пробили» власника мобільного телефону, звідки надійшов дзвінок: Липкина Ольга Петрівна, вчителька історії в місцевій середній школі, яка мешкає за тією саме адресою, на яку й надійшов виклик. Досвід підказував полковнику: таких збігів не буває. Полковник в’їхав у двір будинку, коли Ольгу уже випустили з ванної кімнати.
Він дочекався, поки бійці групи оперативного реагування військ спецпризначення вийдуть з парадного, і піднявся до неї.
— Полковник служби федеральної безпеки Ванін Андрій Анатолійович, — представився, назвавши справжнє місце служби. — Мені треба поговорити з вами, Ольго Петрівно. Дозволите?
Та байдуже кивнула й відсторонилася, даючи йому зайти в квартиру. Він довго й ретельно витирав ноги, потім пройшов за нею на кухню.
— Може, чайку вип’ємо, Ольго Петрівно, та ще й з дещицею коньячку після всіх хвилювань? — витягнув з кишені пласку півлітрову фляжку Ванін. — Де у вас чарочки?
На жінку накотила апатія, вона знехотя знизала плечима, сіла на кухні на табурет біля столу й, підперши голову лівою рукою, втупила погляд в стінку напроти себе. Він знав: таке трапляється з людьми, коли після сильних переживань охоплює цілковита байдужість.
— Я похазяйную, — сказав Ванін.
Кухня була така собі: метрів шість площі, обставлена скромно, прибрана чисто. Одразу видно, що хазяйнує тут людина небагата, але охайна.
Полковник сам запалив плиту, поставив чайник на конфорку, знайшов на підвісних поличках чашки, блюдця, чай у пакетиках, цукор та ложки і все це виставив на стіл. Закипів чайник і видав пронизливий свисток. «У мене такий теж був років двадцять тому, — згадав Ванін. — Навряд чи це її, певно, від батьків залишився...» Він опустив паперові пакетики до чашок, залив їх окропом, намагаючись зробити вигляд, що здійснює якусь таємничу відправу. Направду полковник терпіти не міг чай з пакетиків і забороняв своїм домашнім їх купувати, кажучи: «Це чайне сміття по всій фабриці позмітали разом з пилом та й пофасували. Хорошого чаю в пакетиках не буває!» Одначе тут він просто-таки чаклував. Потім налив у чарки коньяк — він віддавав перевагу вірменським сортам — і сказав проникливо:
— Прошу.
Вона раптом махнула рукою: більш як півкопи лиха не буде — і взяла посудину.
— З Богом, — сказав Ванін, хоча, при чому тут Бог, він і сам не пояснив би, потім вони випили ще раз, і він з награною душевністю, як і тоді в розмові з Неллі, біблійним змієм почав закрадатися жінці в душу. Але тепер справа пішла значно легше: одне діло, коли проти тебе — колишня чемпіонка з досвідом боротьби за виживання в збірних різного рівня, яка потім побула і депутатом, і керівником депутатської групи та парламентського комітету, а друге — вчителька з провінційної школи. Перша нікому не вірила й була навчена контролювати свої висловлювання, бо знала, які залаштункові ігри ведуться довкола, які відбуваються інтриги й зради, а друга була наївною і простодушною.