— Ач, нічого її не бере, — злостиво сказала вона охороннику. — Тут такі події: самого застрелили, а їй про те — ані гадки, все одно на машині підвозять та до дверей доводять... Іде, царицею вбралася, розпиндючилася — не підходь. «Здрастуй» не скаже, лиш головою махне — і того, мовляв, вам достатньо. А в самої — ані сльозинки в очах. А вона від Романа Романовича мало добра бачила? То не можна нам якусь копійчину зі своїх панських статків виділити, щоб ми пом’янули президента Погодіна?
Здоровань, котрому ще мить тому й на думку не спадало, що депутатка, колишня чемпіонка, заслужений майстер спорту й заслужена артистка може бути йому щось винна, здивовано подивився на тітку, почухав потилицю й погодився:
— І то правда, — після чого подивився вслід Неллі вже з неприхованим осудом.
А сама вона піднялася ліфтом на третій поверх, дзенькнувши ключами, відкрила крутий — принаймні, у фірмі, де вона замовляла двері, клялися й божилися, що це так, — ізраїльський замок і зайшла в квартиру.
У неї була досить простора трикімнатна — звісно, не апартаменти, але дуже пристойна, а більше їй одній нащо? Пройшлася своїм житлом: усе, як залишила кілька днів тому, від’їжджаючи до Верхоярська. Зовсім інші види були на ту поїздку.
Це було таке задоволення: вбратись в м’який затишний домашній халат і улюблені домашні капці.
В квартирі ніхто й не прибирав: сама ж на час поїздки дала вихідні хатній робітниці Глафірі. Квіти треба полити, от що. Поки поралася з лійкою, трішечки відволіклася від сумних думок. Квітів у неї було небагато, і вона, якщо чесно, не вміла за ними доглядати. Як навчитися, коли все дитинство, всю юність і молодість в роз’їздах: то збори, то змагання... А як не в поїздках, то по два тренування на день. Тоді в неї прислуги не було: хто б за ними доглядав за її відсутності?
Отже, із квітами наче впоралася. Вона походила з кімнати в кімнату — без мети, просто так. Сліди її поспішних зборів виднілися всюди. Прибирати нічого не хотілося. Вона вперше опинилася в ситуації, коли від неї мало що залежить. Навіть там, на чемпіонаті в Туріні, коли, здавалося, не передбачалося жодних шансів на перемогу, бо партнерка ще не відновилася після травми, а конкуренція прогнозувалася небачено сильною, вона зуміла зібратися сама й так налаштувати подругу, що всіх суперників вони порвали на шмаття. Навіть в історії з Нодаром вона могла щось вдіяти. Тепер рішення залежать не від неї, а такого сильні люди не люблять. Ще й знає вона про залаштункові ігри політиків значно більше, ніж хотіла. Ясно, це через нього. Як тепер буде — незрозуміло. Цікаво, його вже відшукали?
Неллі сама здивувалася, що з власної волі за таку непросту добу подумала про людину, з котрою її кілька років зв’язували стосунки, мало не вперше. Водночас у неї не було жодних ілюзій, вона чітко розуміла, що станеться, коли його знайдуть. Хоча, якщо він зуміє сховатися десь на віддаленому острові, — грошви ж у нього чимало, — це для нього буде теж смерть, тільки не фізична, а політична, яка для нього, без сумніву, страшніша.
Вона ввімкнула телевізор — там знову просторікував той Сбітнєв. «Цього я, мабуть, не любитиму все життя», — подумала Неллі. Показали знову ті самі кадри з машинобудівного заводу: біля цехів заводу президент Погодін розмовляє з робітниками; з натовпу з’являється вбивця, гримлять постріли, камера стрибає так, що нічого не розгледиш, президента несуть до швидкої, що як на те трапляється на заводі, авто з сиреною виїздить з кадру. Нового порівняно із вчорашнім випуском він сказав лише те, що справу веде слідчий з особливо важливих справ Генпрокуратури Андрій Удодов, а в країні оголошено траур.
Вчора в резиденції губернатора в жінки не було часу усвідомити побачене на екрані, а тут вона була вдома, почувалася спокійною й захищеною, за нею ніхто не гнався, ніхто в неї не стріляв. Вона відчула дежавю: їй здалося, що все це вона вже колись бачила. А втім, дурниці, де їй було таке побачити? З дитинства з головою в спорті, потім — в цирковому мистецтві, тепер — в роботі, раніше ніколи не те що вбивств — мерців не бачила. Проте позбутися цього враження вона не могла. В телевізорі почався рекламний блок: траур трауром, а ефірний час проплачено. Неллі вирішила поставити чайник і перекусити: з Верхоярська й ріски в роті не було, бо чарка коньяку з дещицею шоколаду, що його дозволила собі в товаристві генералів, — хіба то їжа для здорової людини?