Утім, це сталося ввечері того дня, а поки утікачі та їхній помічник сідали в літак, схожий на легендарний авіарозвідник. «Адам» вразив «Ільїна»: просторий, зі смаком оздоблений салон, зручна пілотська кабіна з двома кріслами...
— Так куди летимо: до Усть-Невська чи до столиці? — уточнив Костянтин.
— І там, і там у мене знайдуться й вороги, й прибічники, — сказав «Ільїн». — Зараз визначимося.
Колись, ще під час навчання у вищій школі КДБ, один з викладачів розповідав курсу «Ільїна» про математичну теорію ігор, якою користувалися американці. Формули й викладки геть вивітрилися з голови за кількадесят років, а от приклад залишився у пам’яті. «Якщо ви маєте приблизно дві рівноцінні на ваш погляд стратегії вирішення якоїсь проблеми, — пояснював молодий, лише трішечки старший за своїх курсантів, професор, — то для швидкого визначення тієї єдиної, що її ви дотримуватиметеся надалі, доцільно скористатися грою на кшталт «орел-решітка» або «чіт-лишка». Виграш в тому, що просто грамотне рішення, вчасно прийняте, завжди краще за ідеальне, прийняте із запізненням». Тож «Віктор Іванович» заліз до кишені, намацав там монету, поклав на великий палець, підкинув так, що вона закрутилася у повітрі. «Орел — колишня столиця, решітка — теперішня», — встиг загадати він, поки монета летіла. Коротким рухом — хап! — і піймав її, глянув — решітка блищить догори номіналом.
Кондрашов ледь помітно посміхнувся: очевидно, знав, чим це займається його супутник, і спитав:
— Так що, Усть-Невськ?
Але той рішуче виголосив:
— Москворецьк.
— Як скажете.
«Рама» так легко злетіла й набрала висоту, що в «Ільїна» мимохіть промайнуло: «Ач, шугонула!», а коли літак зайняв свій ешелон і ліг на курс, «Віктор Іванович» відстібнув паска безпеки й пройшов до кабіни.
— Прошу, — показав на крісло поруч із пілотським Пущин. Його гість негайно там зручно вмостився й хвилин із десять уважно спостерігав за діями авіатора: нічого незрозумілого або надто складного не побачив.
— Усе так само, — зрозумів його Пущин. — Це як в автомобілі: якщо ви водите легковик, то й мікроавтобусом кермувати зумієте. Хочете спробувати?
— Та ні, дякую, на сьогодні налітався досхочу, навіть із перебором, — із усмішкою відмовився «Ільїн». Він помовчав, а потім запитав. — А чим вам так не вгодив Верхоярський губернатор? Я таки був причетний до його призначення, і мені не байдуже...
Костянтин повернувся до свого пасажира й уважно подивився йому просто у вічі. Зблизька було видно, що він таки старший за Юрія Кондрашова років на десять, а то й п’ятнадцять: промінчики дрібних зморшок під очима, ледь помітна сивизна, та й шкіра обличчя не така молода. Якщо тому років десь тридцять, то цьому має бути сорок, чи й сорок п’ять.
— Ви точно це бажаєте знати? — не надто охоче спитав він у пасажира. Той рішуче кивнув.
— То як знаєте. Коли попередній президент Василь Шуйський зробив новорічний подарунок країні й зрікся посади, я вже був у Верхоярську помітним бізнесменом. Звався я тоді Олегом Кондрашовим, і це ім’я в краї почали вимовляти з повагою: встиг-таки заскочити в останній вагон потягу вітчизняного бізнесу, що вже рушив. Я не був сином можновладця, приватизувати великий завод не міг. Та я вчасно зрозумів, що гряде ера комп’ютерів, і налагодив блочну збірку «Пентіумів» другого покоління в майстернях міського ПТУ у вечірню зміну, коли учнів там не було. Мені вдалося організувати поставку комплектувальних з Тайваню, й справа налагодилася. Попит був шалений, а ринок ненасичений. Статки дозволили, й незабаром у нас з’явилося й своє приміщення, й гуртові покупці. Звісно, й контрафакт клепали під замовлення, не без того, і псевдоімпортні товари якихось вигаданих закордонних фірм. Ліпили на ту само продукцію наліпку штибу «Інтернешенал електронікс інтерпрайсіз» — і лохи розмітали її з підвищеним ентузіазмом. Однак основним таки було власне виробництво. Я змикитив, що означає слово «інтернет», і... Ви, може, там в столицях про таку й не чули, але у краї першим провайдером була моя компанія «Мати-ріка». Коли мені виповнилося тридцять років, я керував чималеньким концерном «Єрмак», в якому тримав контрольний пакет акцій. У мене було все, що може знадобитись людині для гідного життя. Я всього досягнув сам, без лапи й «даху» в столиці.
Аж тут подав у відставку старий президент, і до влади в країні прийшла ваша команда. Новий губернатор ще не встиг оглядітись, а вже примітив мій бізнес, і він йому сподобався. В мене, зрозуміло, в уряді вже були знайомі, але таких, щоб готові були кістьми лягти й головою накласти, як за рідного, — нікого. А я молодий був, гарячий, коли у мене почали справу відтискати — дибки став. За місяць мене обклали, як вовка: і податкова, і відділ з боротьби з економічними злочинами, і митниця, і прокуратура, — а за два майже усі активи були заарештовані, а я — на підписці про невиїзд.