— Що ми робитимемо, якщо трапиться авто? — спитав Погодін.
— Ховатимемося за придорожні кущі, з них і листя до кінця не облетіло, — абсолютно серйозно відповів Юрій. — На щастя, в нас і парашутні костюми темно-сині, з бордовими вставками, в темряві не світитимуться.
Але жодного автомобіля так і не трапилося: проторохтів назустріч мотоцикл, напарники успішно сховалися за кущем бузку, ще вкритим рясним листям, а більше нічого й не їхало.
У Верхоярську була вже глупа ніч, але тут, через різницю в часі, лише пізній вечір, тож варто тримати себе насторожі, щоб не наштовхнутись на випадкових перехожих. Проте вулиці вже знелюдніли, й компаньйони ввійшли до містечка непоміченими.
— Вулиця Гагаріна, дев’ятнадцять, квартира тринадцать — де його шукати? — спитав чи то в Юрія, чи то в себе Погодін.
— Та нормально він пояснив, зараз знайдемо, — упевнено відповів Кондрашов. Незадовго перед стрибком Пущин їм докладно розповів, як пройти Калашихою до потрібного будинку й до кого там звертатися. Вони пройшли дачне селище, потім Черешневу вулицю, забудовану приватними будинками. Їм і тут ніхто не зустрівся, ніхто їх не помітив, лише собаки валували з-за парканів на чужаків, і цей гавкіт супроводжував їх від входу в місто. Три перехрестя минули, на четвертому повернули праворуч. Тут, як і казав Костянтин, стояла школа — старої будови, середини минулого століття. Мабуть, не одне покоління місцевих мешканців сюди по знання ходило. Далі — ще одне перехрестя, а за ним ще квартал і вулиця Гагаріна. Погодін зауважив, що вулиці в містечку освітлюються геть не так яскраво, як ті, якими їздив його лімузин. Вулиця імені першого космонавта являла собою по суті типовий радянський мікрорайон, тісно заставлений чотирнадцятиповерховими будинками. Перші поверхи давно окупували комерційні магазини, що з огляду на пізній час уже не працювали.
Компаньйонам поталанило: вони одразу опинилися на непарній стороні. Розшукуваний номер — ось він. Біля потрібного їм під’їзду стояла лавка, а на ній сиділо четверо злодійкуватого вигляду парубків з тих, кого зазвичай називають гопниками.
— Мужчини, дайте закурити, — кинув один зайдам. Щоправда, в його голосі не відчувалося агресії, радше — нудьга.
— Та я би з радістю, парубки, — розвів руками Кондрашов, — але кинув.
Тим часом Роман Романович, як і навчив його Костянтин, набрав на домофоні потрібні цифри й натиснув кнопку виклику.
— Хто там? — відгукнувся швидко приємний жіночий голос.
— Це Інокентій Петрович, — сказав Погодін те, що загадав сказати Пущин.
— Заходьте, — дозволив домофон, і замок відкрився. Пара захожих чоловіків зникли за дверима.
— Бачив? — спитав кореша той, що просив закурити.
— Що бачив? — не зрозумів той.
— Чувака, що зараз зайшов у під’їзд.
— Мужик як мужик, — махнув рукою приятель.
— Це ж той, з телевізора, за котрого грубе бабло дають. До якої, до речі, хати вони пішли?
— Хрєн знає, до якої... Здається, до тієї кралі з четвертого поверху. Це ти про вбивство преза у Верхоярську? Ти знаєш, де Верхоярськ? Та не вигадуй, вася, от примарилося пацану! — гмикнув дружбан.
Та перший уже знав, що йому треба робити...
4.
Прем’єр-міністр Михайло Петрович Лижин вислухав доповідь голови служби федеральної безпеки про заходи із затримання небезпечних фігурантів. Новин, по суті, не було: двоє втікачів, проникнувши на аеродром під видом священиків, викрали літака й розчинилися в просторі, а поставлені на вуха спецслужби й силові структури країни не можуть їх знайти. Найліпшим варіантом було би, щоби Погодін утік за кордон, змінив зовнішність — на пластичних хірургів у нього вистачить коштів — і зачаївся на якомусь віддаленому океанському острові назавжди. Так і йому краще: якщо сидітиме тихо, буде живим, і Лижину, бо не треба гріх на душу брати, вбивати багаторічного політичного компаньйона. Хоча ті ляльководи навряд чи заспокояться: завеликі збитки їм від нього були. Проте, знаючи Погодіна не один день, Михайло Петрович мав купу підстав думати, що той не заспокоїться ніколи, навіть якщо зараз втече з країни.
— І що, жодної зачіпки? — не повірив досвідчений чиновник не менш бувалому й стріляному контррозвідникові.
— Маленька — є, — невпевнено сказав генерал. — Кілька років тому нами до Слідчого комітету був вкорінений на посаду слідчого з особливо важливих справ капітан служби федеральної безпеки Андрій Удодов, дуже толкова й перспективна людина: дарма, що моложаво виглядає, на позір ні за що його тридцяти трьох не дати, максимум — двадцять п’ять. Та це тільки на користь: люди не ставляться до нього так серйозно, як він заслуговує, а він тим користується. Так от, цей Удодов повідомляє, що є слідок — непевний і слабкенький — що тягнеться у Домськ та аж у Калашиху.