— Це та, що під самим Москворецьком? — вразився прем’єр.
— Вона, ріднесенька! — погодився генерал. — Я от що думаю, Михайле Петровичу: а чи не збільшити нам винагороду: скажімо, не по мільйону за кожного, а по три?
— Можна, — погодився Лижин, кивнувши головою, й одразу розпорядився. — Цьому капітанові надайте найбільше сприяння. А от скажіть, генерале, як би ви діяли на місці фігуранта?
— На його місці я би не допустив нічого подібного й у схожій ситуації просто не опинився би, — переконано заявив той.
— Безумовно, — погодився Михайло Петрович, в душі не вірячи жодному слову «спеца», бо коли ти при владі, тобі говорять, і найчастіше — нещиро, ті речі, котрі ти хотів би чути: і найрозумніший ти, і наймудріший, і найкомпетентніший. І ти потроху починаєш вірити в це й втрачати відчуття реальності, невірно оцінюючи й ситуацію, й оточення. Можеш хибно записати до стану своїх ворогів цілком відданих людей, просто не схильних лестити, наблизити нікчемних корисливих офісних рибок-причеп, що лестять, як співають, підбираючи крихти з твого столу й піднімаючись слідом за тобою й завдяки тобі щаблями кар’єри, а удар отримаєш від людини, на яку ніколи не подумав би: Альєнде до останнього дня довіряв Піночету, цар Петро ІІІ своїй дружині, а Цезар — Брутові. Так що можна тішити себе: я би на його місці... А чому ти не думаєш, що для того, щоб втримати високе місце, треба мати в два рази більше розуму, ніж для того, щоб місце те здобути, і хтось його таки посів, а ти й цього досягти не спромігся? Як же ти утримуватимеш його?
— А все-таки? Суто теоретично, безвідносно до персоналій... Що робили б? — уточнив Лижин.
— Для того щоб щось робити, треба знати, чого ти хочеш добитися й якими шляхами ти це робитимеш. На кого можеш спертися, — почав генерал. — З метою зрозуміло: повернення до влади. У верхівці спецслужб підтримку втрачено, у найвищих політичних та бізнесових колах, як я розумію, теж. Залишається популярність в армії та у значної частини населення. Населення залишатиметься пасивним, поки буде в невіданні. Шлях для фігуранта вимальовується такий: підняття по тривозі та ввід до столиці вірних армійських частин з одночасними арештами всіх нас, і негайне оголошення по всіх ЗМІ про чудесне спасіння й придушення перевороту.
— Отже, треба негайно нейтралізувати потенційно вірні Погодіну частини, — зрозумів Лижин.
— Так, насамперед — в столиці, — підтвердив генерал і повів далі. — Тоді в нього залишиться лише один шлях — через ЗМІ піднімати народ, тож слід передбачити як посилення контролю над ЗМІ, так і ходи у відповідь, якщо він туди таки прорветься й зуміє вчинити розголос.
— От і починайте готуватися негайно, щодня доповідаючи мені особисто, що зроблено, — жорстко сказав прем’єр. — А яка у нього підтримка у війську?
— Він дружив з багатьма генералами — риболовля, полювання, таке різне, але найближчі йому — командири Преображенської, Семенівської та Тавридської дивізій. От і прекрасно: негайно підняти всі три по тривозі й передислокувати на східний кордон федерації! А командирів решти дивізій округу та їхніх заступників і начальників штабів зібрати на командно-штабні навчання... скажімо, в Наро-Подільську в закритому центрі бойової підготовки Служби федеральної безпеки, стягнувши туди ж підрозділи «Альфа», «Омега» та в повному складі дивізії імені Дзержинського, Менжинського й Лациса, щоб у наших генералів й думок нерозумних не виникало!
— Це вже мені подобається, — усміхнувся Лижин. — Так надійніше. Зараз я як головнокомандувач зроблю потрібні розпорядження щодо тривоги й навчань... І треба про всяк випадок продумати питання щодо ЗМІ та найближчого оточення...
5.
Гопник з Калашихи, що звався В’ячеславом, в просторіччі — Сявою, а зовсім не Васею, добре знав, що йому робити.
— Так до кого точно вони пішли? — перепитав він хлопців, що сиділи поряд з ним на лавочці.
— Йопта, точно не помітив, — сказав той, що сумнівався. — До баби якоїсь, бля буду. Вона ще така каже: «Заходьте, Інокентій» Га-га-га — Інокентій! Знаєш, хто це — Іно-кентій? Це тіпа кент, але іноземний.
І він знову заіржав на весь двір.