Двері квартири з номером тринадцять розчинилися, з них вийшли Роман Погодін з Юрієвим наплічником та Вікторія Розанова.
— Ходімо, — сказав Погодін. — Нас уже чекає машина.
— У мене одяг в крові, — повідомив Юрій.
— Нічого, — завірив його Роман. — Там, куди ми поїдемо, вам знайдеться уві що перевдягнутися.
Компаньйони, намагаючись не вимастити взуття в крові, яка темними маслянистими калюжками розтікалася по сходовому майданчику, переступаючи через тіла, вибралися на сходи й заспішили вниз. За кермом автомобіля, що чекав їх на вулиці, сидів відомий журналіст Іван Печенєгін. Втікачі забралися до салону й авто рушило в бік столиці.
Гопник Сява опритомнів, оглядівся й сказавши: «Ні буя собі», — обережно піднявся до мерців. Він заліз у Клинову кишеню й витяг гаманця. «Шпак обіцяв мені десять штук за інформацію, а ти зажилив. Недобре так робити, Клине. І даремно ти пред’яви кидав — це були ті люди. А якщо ти попер на рожен попри те, що тебе сто разів по ящику попередили, що ці хлопці смертельно небезпечні, — так хто тобі лікар?»
З такими думками гопник Сява попростував додому. Йому недалеко було — він в цьому під’їзді й мешкав.
6.
Михайло Петрович Лижин не знаходив собі місця в своєму шикарному кабінеті в столиці: основний фігурант, котрого він і раніше побоювався, був живим, вдало переховувався, робив непередбачувані кроки й давав підстави боятися його до паніки. От кого-кого, а Романа Романовича прем’єр знав добре: цей нічого не забуде, він плекатиме плани помсти, аж поки не реалізує їх або не вмре. Він пультом притишив звук у телевізорі, який нічого, крім одних і тих само новин, «Лебединого озера» та вірнопідданських ток-шоу не показував, зняв слухавку з урядової «вертушки» — уся владна верхівка досі користувалася такими, покладаючись на особливу захищеність ліній спецзв’язку, і набрав голову служби федеральної безпеки.
— Що у нас? — нервово спитав, лишень там відповіли. — Є щось нове?
— Так, — сказав генерал. — Тільки-но доповіли, я саме збирався вам телефонувати.
— Так доповідайте вже, — нетерпляче підігнав Лижин.
— Від капітана Удодова прийшло повідомлення. Виявляється, в того офіцера, Юрія Кондрашова, що зник разом із фігурантом, був брат Олег, відомий у Верхоярську бізнесмен, який загинув п’ятнадцять років тому за вкрай сумнівних обставин...
— Ви що, здуріли, генерале Фріновський, нащо ви мені якісь дурниці розповідаєте? Де фігурант? — аж нестямився Лижин.
— «Хай поспіх ваш засвідчить вашу ревність», — зухвало відповів цитатою з Шекспіра голова спецслужби. Його тон не сподобався Лижину, навіть злякав. «А раптом він теж із тих ляльководів, що затіяли всю історію із замахом?» — подумав зазвичай не надто агресивний Михайло Петрович і примирливо сказав:
— Гаразд! Гаразд, вибачте, не стримався — всі на нервах, я також. І що там з тим бізнесменом?
— Встановлено, що наближена до нього особа, його секретарка й, імовірно, коханка, така собі Вікторія Розанова після його смерті переїхала до Калашихи. Удодов надіслав з Верхоярська туди запит із відповідним грифом, тамтешні опери кинулися перевіряти, і що виявляється? Саме сьогодні вночі під її квартирою прийомами ножового бою вбито кількох учасників місцевого злочинного угрупування, а сама дамочка зникла. Інсценовано під кримінальні розбірки, але досить незграбно, вочевидь — нашвидкуруч: за силою та кутами ударів експерти визначили, що била одна й та само людина, але різною зброєю, а потім позакладала ножі в руки трупам. Витягли місцевого кримінального авторитета — показує: пацан тамтешній прийшов до нього, каже, бачив людей, що по телевізору розшукують, той послав своїх бійців перевірити, і — от... Пацана знайшли: клянеться й божиться, що одного не розгледів, а другий — точно Кондрашов.
— Ви хочете сказати, що ці двоє сьогодні вночі були в Калашисі?
— Так, це цілком імовірно.
— А тепер вони, виходить, можуть бути в Москворецьку?
— Можуть, — підтвердив Фріновський.