— З вами поїдуть капітан Булкін та майор Кочетов, — і показав очима на двох спортивних молодиків у цивільному з колючими поглядами. — А ми спробуємо затримати непроханих гостей.
У владця була відмінна зорова пам’ять, і він готовий був заприсягтися, що цих двох серед своїх охоронців ніколи не бачив і сьогодні зустрів уперше. Щоправда, вони могли виявитися з місцевих, що знають тутешні краї. Помітивши уважний прищур охоронюваної особи, Ванін додав невесело:
— Уже виїхали, вантажівка й аж два автобуси, в одному — взвод спецпідрозділу «Ураган», мені тут моїми каналами повідомили.
Це було дуже серйозно. «Ураган» — відбірні вовкодави, спеціально навчені боротися з терористами, котрих вони в полон не беруть.
— Дайте мені зброю, — наказав той, кого зараз намагалася врятувати охорона. Не даремно кажуть, що в певних професіях колишніх не буває, — у нього одразу чітко запрацював мозок та включилися навички бувалого оперативника. — Скільки їм їхати сюди з Верхоярська?
— Півгодини.
— Скільки пального у нас в баку?
— Під зав’язку, — запевнив полковник.
— А що в столиці?
— Готуються до похорону, — повідомив Ванін. — Голова урядової комісії з організації похорону — Михайло Петрович. Тіло відправлятимуть до столиці спецбортом завтра вранці.
— Он воно що... Неллі, якого милого ти стоїш? Сідай у машину, поїхали.
Йому дали пістолет Стечкіна — знайома ще з колишніх часів надійна перевірена зброя з повним магазином і дві запасні обойми. Це було вже щось. Він відчув у долоні знайому шорсткість рифлених накладок на руків’ї пістолета, і впевненість швидко повернулася до нього.
«УАЗик» був старий, а от двигун у ньому — новий, від двохсотого «Мерседеса». Автомобіль так рвонув з місця, що у всіх, хто в ньому був, мотнулася назад голова. Добре, що на кріслах підголівники були.
Тої ж миті, коли машина з втікачами вилетіла через службовий виїзд, ворота парадного масивним бампером протаранив величезний військовий вантажний автомобіль, стулки розлетілися на різні боки, та так потужно й гучно, що в «УАЗі» почули цей гуркіт. Утім, стрілянини, яка логічно мала би зчинитися під час штурму, не сталося: очевидно, круті професіонали, котрими були і оборонці, і нападники, одразу вирішили, що вбивати одне одного заради людини, яка вочевидь приречена, жодного сенсу немає.
«УАЗ» летів, пропускаючи під черевом полотно другорядної дороги, з однією метою — подалі від резиденції, і жоден із чотирьох, що сиділи в ньому, не знав напевне, куди їхати.
А ті двоє, заради котрих і затіялася ця поїздка, неабияк сумнівалися, чи можна хоч трішечки довіряти приставленим до них буцімто для їхньої охорони капітану Булкіну та майору Кочетову.
2.
Дорога, хоч і другорядна, виявилась у пристойному стані — хай там як, а вела вона до урядової резиденції «Кедри», тож її тримали в порядку. Потужний двигун мірно гудів, виконуючи свою роботу. Мікроавтобус котив уперед. За вікнами обабіч пролітали лісові узбіччя. Майор, котрий сидів поряд із водієм, повернувся до охоронюваного, що зайняв місце позаду водія:
— Куди далі, шефе?
Така фамільярність геть не сподобалася тому, кого назвали шефом. Проте сварки були не на часі, тому він просто сказав:
— Прошу запам’ятати. Поки все не закінчиться, я для вас — Віктор Іванович Ільїн. Неллі, тебе це теж стосується.
Чемпіонка витріщилася на коханця, а Кочетов любенько, наче й не він, спокійно так перепитав:
— То куди далі, Вікторе Івановичу?
— А де ми?
— Отут, — тицьнув пальцем у закріплений на торпедо навігатор Булкін. Це знову не сподобалося «Віктору Івановичу». Якусь годину тому цей капітан не насмілився би так нечемно розмовляти з ним. Утім, як людина, що бачила різні види, він знав, що в час, коли пахне смаленим вовком, гризотня до добра не доводить, тож лише смикнув кутиком рота. Хто його добре знав, зрозумів би, що такого нечемного ставлення він Булкіну не подарує і, лишень випаде нагода, порахується з ним, хай навіть це станеться через роки.
— Зменшіть масштаб зображення, — наказав «Ільїн». — Онде, за кілька кілометрів, перехрестя із ґрунтовим путівцем. От на нього і звертайте.
— В який бік? — уточнив капітан.
— Ліворуч.
...Їхати лісовою ґрунтовкою не так просто, як асфальтовою дорогою, водій мусив скинути газ і старанно об’їздити ями, калюжі й бугри, котрих траплялося чимало.
— Зупиніть, будь ласка, — раптом сказав «Ільїн».
— Що сталося? — запитав, не повертаючись, шофер.