Лижин закляк, усвідомлюючи почуту інформацію. В телевізорі навпроти його столу пішла заставка ток-шоу Івана Печенєгіна «Маю право знати», з’явився портрет Рогозіна, потім пішли кадри з Верхоярського механічного заводу і Лижин зменшив звук.
— Хто стоїть за замахом на президента Погодіна? Кому вигідна його смерть? Хто вчинив замах і кого вбили на Верхоярському механічному заводі? — роблячи акцент на перших словах цих запитань, тоном прокурора запитував за кадром відомий тележурналіст Іван Печенєгін.
— І що тепер? — спитав Михайло Петрович в слухавку.
— Контролюємо найближчі контакти фігуранта: родичів, друзів, найближче оточення, — відповів голова служби федеральної безпеки. — З сім’єю проведено роботу.
Тут показали студію: декілька платних базікал, що звуться політичними оглядачами, колишній, ще з часів роботи в Усть-Невську, помічник Погодіна, його сестра, донька Зінаїда, екс-чемпіонка Неллі Муратова, про яку всі знали, що вона — фаворитка президента. На задньому плані — публіка.
— Контролює він всіх, — незадоволено гмикнув Лижин і кинув у мікрофон слухавки. — Коханка фігуранта в даний момент де?
— Зараз уточню, — сказав Фріновський.
— Не треба уточнювати, — на зміг приховати свого роздратування прем’єр. — Вмикайте перший канал і дивіться.
З того боку лінії з хвилину мовчали, потім головний спецслужбіст федерації доповів:
— Так, нам відомо, що вона на телебаченні у Івана Печенєгіна, він запросив її сьогодні із самого ранку по телефону, сказавши, що це — дуже важливе шоу, а її присутність там конче необхідна. Саме шоу зазвичай транслюється ввечері, але Печенєгін переніс його своєю владою керівника телеканалу на одинадцяту годину, мотивуючи, що воно має обов’язково пройти сьогодні до початку церемонії прощання, бо потім треба буде показувати тільки її. Півтори години тому пані Муратова на своєму автомобілі Subaru Forester виїхала з дому до телецентру й за годину й п’ять хвилин прибула у точку призначення. Слідом за нею до телецентру негласно прибула наша людина, призначена займатися цією справою, а надто — персональною опікою Неллі Азатівни, і тепер перебуває в студії за лаштунками.
«Ти ба, швидко йому дали довідку, вочевидь, справді все на контролі», — подумав Лижин. А той, кого приставили до чемпіонки, навряд чи йому сподобався би, якби він здогадався спитати. Звісно, він би дуже розсердився, якби дізнався, що це полковник Ранцев, котрого він вважав винним за провал операції з ліквідації фігуранта на державній позаміській резиденції під Верхоярськом. А так він вирішив, що це добре, що її «ведуть», і дав відбій.
На екрані тим часом запрошений ведучим професор порівняльної політології Аристарх Харіусов розводився про те, що Роман Романович Погодін проводив сильну політику, що не могло подобатися олігархічним кланам, котрі мали великий вплив у державі за його попередника Василя Шуйського і практично весь його втратили, — отже, їм вигідно, щоб його не стало. Що країна повернула собі півострів, незаконно захапаний сусідами півстоліття тому за часів спільного перебування з ними в могутній соціалістичній країні, що підтримує повстанців, котрі діють на сході цієї суміжної республіки, — значить, і сусідам вигідно. Президент проводив незалежну політику на міжнародній арені, перешкоджаючи просуванню альянсу НАТО на схід, не даючи розмістити ракетні бази американського вояцтва на кордонах федерації, — отже, і вони могли бажати йому смерті. З його слів виходило, що весь світ, крім кількох союзників, був зацікавлений.
«Дурень ти, — гмикнув Лижин, слухаючи професорські теревені, й сам для себе уточнив: — Найперше зацікавлена новітня еліта, що прийшла й вкоренилася разом із Погодіним. Вона може втратити все. Ще два роки тому ми жили спокійно й заможно, високі ціни на нафту й газ давали можливість безбідно жити цілій країні. Йому багато що вибачалося попервах. Йому казали: «Подумай!» — а він звик, що все можна й ні за що йому не буває кари: розгромив телеканал — і нічого, концерн «КОКОС» знищив й активи забрав — нівроку, атомний підводний човен рятували місяць, відмовившись від допомоги іноземців, чим призвели до загибелі всього екіпажу, — нічого, величезна гідростанція розвалилася — як з гуски вода. Привітав кандидата в президенти сусідньої держави з перемогою на виборах три рази, а той не переміг — ну і нічого страшного. Гайки закручував так, що дрібний та середній бізнес зітхнули наостанок та й дух випустили в його обіймах. Вибудував вертикаль влади — ніхто без нього поворухнутися й думати не смій! Багатіти давав лише своїм, а сам гріб — за десять життів не проживеш! Підірвав будинки у столиці й звалив на населення маленької республіки, щоб увести туди війська. Світ крізь пальці дивився на дрібні локальні війни, на яких самостверджувався Погодін, відтискаючи у дрібних сусідів прикордонні провінції, де завжди населення змішане, під приводом захисту «закордонних співвітчизників». Зійшло з рук на своїй частині Кавказа, минулося на сусідській: у Південній Аланії та Гудаутії, так йому знадобилася Таврійська автономія іншого сусіда та його же Анбас, Антрацитовий басейн. А федерація цьому сусіду гарантії давала у недоторканості рубежів, коли той від ядерної зброї відмовлявся. І завжди так: вояки наші без знаків розрізнення, завжди вони — якісь ополченці, завжди — я не я і хата не моя. Тепер вся планета про нього лайливі пісні співає.