На Красивій площі було досить велелюдно. Бородатий, у великих чорних окулярах, сер Гарольд Ліндісфарн у супроводі брата Олафа й дружини, леді Хельги, перейшовши від величезного універсального магазину повз усипальню в формі ацтекської піраміди з червоного граніту, де донедавна майже сто років лежав один із колишніх тутешніх вождів, рушив до височенного фортечного муру з червоної цегли, що тягнувся поміж вежами з високими дахами-шатрами. Одна з них височіла просто над усипальнею. Хто вперше потрапляв сюди, здивовано бачив, що стіну тверджі перетворено на колумбарій, де зберігаються урни з прахом видатних діячів держави, а під нею — цілий некрополь з могил її колишніх лідерів: Антропов, Смородін, Булатов, Брагін, Погодін... Усіх їх поховали ще минулого століття, і лише цього останнього — п’ять років тому. Тепер громадяни його не любили, а за життя — обожнювали. Тоді казали, що при ньому країна зводилася з колін, а зараз — «все просрав» і називали непристойним словом, котрим обізвали його у примітивній образливій пісеньці футбольні вболівальники колишньої столиці сусідньої держави після того, як він розпочав агресію на їхню батьківщину. На могильній плиті не лежало жодної квіточки, очевидно, навіть родичі цього Погодіна до нього не вчащають, але саме сюди упевнено прямували троє іноземців з чималенькими букетами. Було очевидно, що дорогу вони знають добре. Випадкові відвідувачі цього дивного цвинтаря на центральній площі країни косували на них, але те дарма: трійця мовчки поклала свої оберемки півоній, хвилинку постояла, не зронивши й слова, розвернулася й пішла геть.
— Дивні якісь іноземці, — гмикнув їм вслід молодий поліцейський, що слідкував тут за порядком. — Хто до нього ходить?
— Та ти знаєш, уже років із п’ять вони сюди приходять саме цього дня і саме з півоніями, — повідомив його старший, бувалий у бувальцях напарник. — І завжди так: поклали — постояли — помовчали — пішли.
— Диваки, — покрутив пальцем біля скроні молодий.
А ці іноземці й направду були якісь оригінали: не фотографувалися на фоні собору Василя Юродивого чи усипальниці, не їли виртішки, роззираючись на всі боки та від див торопіючи. Он, наприклад, шоу двійників — усі колишні вожді, що керували величезною державою з-за саме цих фортечних мурів: винесений не так давно з усипальниці Володимир Ільїн гаркаво провіщає кожному, хто підійде: «Двадцять четвертого — зарано, двадцять шостого — пізно; тільки двадцять п’ятого, це архіважливо, батечку!» — не дивлячись, чоловік перед ним чи жінка; Дато Булатов у френчі люлькою дим пускає, бровеносний Ілля Прежнєв сяє орденами, як новорічна ялинка прикрасами, генсек Пургачов примовляє ставропільською говіркою: «От і Раїса Максимівна підказує: нада гаваріть ширєє». І дещо осторонь від них — Роман Романович Погодін, на могилу до котрого й приходили чужоземці. Гарольд зиркнув на персонажа шоу побіжно, потім удруге, зупинився, придивився й пішов до нього. Наблизився й ще раз уважно подивився в обличчя.
— Якби в бабусі були певні статеві органи, вона була би дідусем! — повідомив актор. — Країна зводиться з колін! Підводний човен потонув. Ворогів мочитимемо в сортирах!
— Облиште, Романе Романовичу, — тихо сказав сер Ліндісфарн. — Ми з вами їх мочили не в сортирах, а в тайзі під Верхоярськом і в під’їздах Калашихи.
Актор здригнувся, але швидко опанував своїми емоціями:
— Юрію? — запитав він самими губами.
— Мене звуть Гарольд Ліндісфарн, я підданий Австралії норвезького походження. А це — мій брат Олаф.
«Олег, так звали направду Юрієвого брата», — здогадався Погодін.
— А це — моя дружина Хельга, — вів своє австралієць.
«Ольга! — згадав пригоду в Білоскельську Роман Романович, впізнав жінку й подумав: — Це ж треба: простив...»
Вони відійшли подалі, щоб решта артистів не чули їхньої розмови.
— Як же ви опинилися тут? — спитав Харольд.
— Ви мабуть, знаєте: вони оголосили мене вашим батьком. Під час взяття зразків на ДНК-тест підставили замість мене іншого двійника, а далі все було чисто: геть усі лабораторії встановили, що тести взято не в родичів. Загалу повідомили, що я, Іван Іванович Кондрашов, п’ятнадцять років зображував президента й почав себе вважати ним. З таким діагнозом мене помістили до божевільні на Канатній дачі. А там у ньому ніхто не сумнівався.
— І що ви робили? — спитав Олаф.
— А я не наполягав, бо це тільки підтвердило б їхні висновки. Мені не надто хотілося роками приймати їхні пілюлі та уколи. Вони лікували, — гірко посміхнувся Погодін, — а я робив вигляд, що одужував. За півроку я визнав: так, я — Кондрашов, я п’ятнадцять років вживався в образ президента, і от так перевтілився, що не зміг одразу з нього вийти. Ще рік мене там марудили, а потім виписали з діагнозом «остаточне видужання» і з документами вашого батька, з якими туди й привезли. Тепер я не становив ні для кого жодної загрози. Уся країна знала: я — той псих, що назвався президентом. Я вийшов без грошей, без житла, — хоч бомжем ставай, а тут підвернулася ця вакансія, працюю, кімната в гуртожитку є... А ви?