— Що, знімаєте майбутню зірку?
Фотограф серйозно підтакнув.
— Вона просто чарівна. Зараз знімається в епізодах, проте, я вважаю, за пару років буде вже на вершині, бо має великий талант.
— Не буду з вами сперечатися, — погодився Гаранджа, повернувся і рушив уздовж клумби на вулицю.
А репортер деякий час вивчав його спину, а потім, наче наважившись, наздогнав Віталія.
— Послухайте, пане Гаранджа, чи не буде ваша ласка, дати мені інтерв’ю? Я хотів довідатися вашу думку про майбутнє українського кінематографа і, звичайно, зробити кілька знімків. Мене звуть Геннадій Калач.
Посміхнувшись, Віталій похитав головою:
— Давайте дочекаємося перегляду мого фільму, добре? А то, можливо, вам не захочеться робити зі мною інтерв’ю.
— Дякую і на тому. То я можу нагадати вам про домовленість згодом?
— Так.
Фотограф відійшов.
А Гаранджа знову подивився на дівчину. Фотографи вже відійшли, зашаріла, вона збирала свої речі з трави.
По обіді Жанна зайшла до холу на першому поверсі готелю й рушила просто до бару. Дівчина сіла за столик неподалік від того місця, де розташувався Гаранджа, переглядаючи свіжі газети. До неї відразу підійшов високий чоловік зі скуйовдженим волоссям і блідим, видовженим обличчям.
— Ти добре попрацювала, — похвалив він. — А тепер які маєш плани? Я збираюся піти подивитися фільм. Можливо, ще встигну на початок. Складеш мені компанію?
Дівчина заперечливо похитала головою.
— Я хочу трохи перепочити. Посиджу тут.
— Добре. Але не ховайся у готелі. Нехай люди тебе побачать. Я чекатиму тут, у барі о восьмій.
Гаранджа чув цю розмову. Сховавши погляд за зеленавими скельцями окулярів, він спостерігав за акторкою. Помітив, як та розкрила сумочку й витягла пудреницю. «Жанна дуже вродлива», — мимохіть відзначив він подумки.
«А чому б не зараз? — спитав його внутрішній голос. — Адже ця думка не дає тобі спокою. Давай. Не відкладай на турецький Великдень. Що з її краси? Вона відшила тебе привселюдно. Вона зухвала і зла, нічого доброго з неї не вийде. Ти маєш кілька годин. Цілком досить, щоб підготуватися».
Віталій озирнувся довкола. У барі було всього кілька чоловік. У цей час люди зазвичай дивилися фільми. Ніхто не звертав уваги ні на нього, ні на дівчину.
І тоді він наважився, склав газету, підвівся. Його серце калатало, але не набагато швидше, ніж зазвичай. А щодо решти, то, на свій подив, Гаранджа почувався цілком спокійно і впевнено. Дівчина у цей час підфарбовувала губи.
— Жанно, — сказав він, підходячи до столика, де сиділа дівчина, — я мушу перепросити за вчорашній день. Сталося непорозуміння.
— Он як? — ледь чутно мовила дівчина. — І що?
— На щастя, цей епізод не минув марно для мене. Я побачив, яка чудова ви характерна актриса. Я винен перед вами, тож волію загладити свою вину.
— Яким чином? — так само холодно спитала актриса.
«Ах ти ж, суко, — в душі спалахнув Віталій, — кому-кому, але не тобі корчити з себе велику пані. Не тобі вдавати ображену, це ти мене виставила на посміховисько! І обов’язково заплатиш за це!»
А вголос додав:
— Думаю, ви могли б отримати роль у моєму наступному фільмі.
— Що за фільм? — уже не так холодно поцікавилася Жанна.
«Ага, клюнула!»
— Можливо, про це варто балакати не тут.
— Мабуть, у вашому номері, — уїдливо кинула дівчина.
Гаранджа вдав, що не помітив глузування.
— А чому б ні? Чи ви боїтеся мене?
— Я нікого не боюся, — пирхнула акторка.
— От і добре. Якщо ви не маєте нагальних справ, можемо піднятися до мене в номер просто зараз. Я живу в цьому готелі.
— Це я вже знаю, — не втрималася Жанна від шпильки.
— Не будемо згадувати, — покірливо попрохав Віталій.
Раптом Жанну охопив неспокій, їй хотілося зазирнути за зелені скельця. Проте Гаранджа не дав Жанні такої нагоди. Наче відчувши таке її бажання, відсунувся і повернув голову так, що скельця його окулярів відбили яскраве електричне світло, яке горіло у барі, незважаючи на ясний день.
«І все ж якщо він запропонує мені роль, то мою роботу на цьому фестивалі буде виконано», — подумала дівчина. Її друг і порадник Євген Гиренко — той самий високий чоловік, який щойно був з нею у барі, — дуже наполягав на її участі у цьому кінофорумі, як люблять його називати газетярі.
Він казав: «Кінофестиваль — як вітрина для такої дівчини, як ти».
Віталій Гаранджа зиркнув на свій золотий годинник.
— Ну то як? Але, звичайно, якщо ви маєте важливіші справи…