— А де незрозуміло?
— Але ж Маргарита казала, що Гаранджа лише приспав дівчину…
— Вона могла у це щиро вірити, бо так їй сказав коханець.
— Можливо, але відбитки пальців на монеті… — не погоджувався Авенір.
Дементій скипів:
— Слухай, давай, мотай звідси. Я вже не маю сил слухати твої дурниці. Та я й сам зараз їду у відділок, а там мені радники не потрібні.
Він різко повернувся і попрямував до машини.
Дейкалу нічого не залишалося, як попрощатися.
Однак наступного дня із самого ранку Дейкало стовбичив під кабінетом Дементія. Микола прийшов трохи пізніше, ніж зазвичай. Він піднімався сходами, а з усіх боків його вітали колеги зі і швидким розкриттям справи. Але ось він побачив Авеніра і скривився.
— Прийшов мені настрій псувати? — спитав він замість «здрастуй».
— Навіщо ж псувати? — розсудливо сказав Дейкало.
— А що ж тоді тут тобі треба?
Дейкало почухав потилицю.
— Ну, скажімо, уточнити деякі деталі для статті. Це вже можна друкувати?
— Можна, можна, — добродушно посміхнувся Дементій. — Ходімо краще на пиво, і я там тобі все розповім. Але я ж тебе, друже, добре знаю. Щось тебе чіпляє. Еге ж?
Друзі вийшли з відділку і подалися до піцерії «Челентано». Там вони були завсідниками.
Коли їм принесли піцу і пиво, Дементій знову спитав Авеніра:
— То що не так?
— Відбитки на монеті, — щиро зізнався Дейкало. — Я не можу збагнути, як вони туди потрапили. Або як туди потрапила саме ця монета. Крім того, я зранку навів деякі довідки. Виявляється, Дзюбенко мав зв’язок з Жанною Задорожною. Вони навіть деякий час жили разом. Можливо, між ними були якісь порахунки? Та й Гімпель казав, що в номері Дзюбенка були Жаннині відбитки пальців.
— Але старі, — зауважив Дементій. — Та ні, так не буває, щоб було аж два вбивці.
— А ти подумай! Якщо Маргарита каже правду і Гаранджа не вбивав Жанну, а лише приспав її, тоді, виходить, Дзюбенко скористався нагодою і позбувся свого старого зв’язку, підставивши Гаранджу. А той, загнаний у глухий кут, щоб якось виплутатися, скоїв інші вбивства. Адже його участь у вбивстві Калача, господарки кав’ярні та її чоловіка не викликає сумнівів. Правда ж?
— Не викликає, — похитав головою майор, розглядаючи свій шматок піци. — Але мотиву немає.
— Немає чи ми не знаємо?
Майор узяв свій кухоль, вихилив одним духом, а потім зізнався:
— Не знаємо.
— Тоді, може, варто допитати самого Дзюбенка? Що він про це скаже? Адже Жанна кілька років тому жила саме у Харкові, а лише згодом переїхала до Сімферополя. Дзюбенко мав можливість підкласти монету в цоколь лампи. І жив з ним на одному поверсі, тож його поява там не викликала питань.
— А як же намистина у номері Дзюбенка з відбитками Гаранджи?
— А дуже просто: обоє рябоє. Дзюбенко намагався підставити Гаранджу, а той — Дзюбенка.
— А навіщо йому було робити коротке замикання?
— Я думаю, він постійно стежив за Гаранджою, щоб бути в курсі справ. І монету підклав, щоб заплутати справу ще більше. Вигравав у часі.
— У часі… — протягнув Дементій. — У часі виграти… Але тоді, виходить, треба поквапитися і знайти цього добродія.
Дейкало знизав плечима:
— Це вже твої прерогативи.
Дементій набрав на мобільнику номер свого відділка і наказав привезти телережисера Дзюбенка на допит.
Проте коли менти приїхали до готелю, виявилося, що харків’янин повернувся додому, не дочекавшись закінчення кінофестивалю.
Та це вже було справою нескладною. Колеги з харківського карного розшуку за кілька годин злапали його на квартирі, коли він збирався на вокзал, щоб виїхати до однієї з сусідніх країн. І вже ввечері Дзюбенко зізнався у скоєнні вбивства Жанни Задорожної, яку задушив у номері Віталія Гаранджи. У нього знайшли також Жаннин заповіт, яким вона заповідала йому свою квартиру у Сімферополі. Справжність документа була встановлена експертизою.
На що Дейкало, святкуючи з Русею свою чергову перемогу, зауважив:
— Ось так усе звелося до банального вбивства через гроші. А ти кажеш: митці, митці. Ось вони, твої митці.
