Валеріанове запевнення не справило ніякого враження на Лорелін.
— Моє серце належатиме чоловікові, в якого буде лиш моє ім’я у плейлисті.
— То ж саме про це я й кажу! Цей чоловік — я!
Лорелін засміялась, і її обличчя пом’якшилося. З блакитних дівочих очей спав гнів. Але слова її не стали менш убивчими від того, що вона проказала їх спокійним тоном.
— Браком у тебе логіки можна пишатися. Знаєш, ти справжній серцеїд, — промовила вона, і на якусь мить він подумав, що жаданий приз здобуто. Втім, з її наступних слів стало видно, що він помилявся. — Але ж як таке стається, що ти втрачаєш цікавість до дівчини, щойно здобуваєш її прихильність?
— Та ж я шукаю ідеальну жінку!
Її очі округлилися.
— Я знаю, хто ти насправді, отож тобі краще просто шукати далі.
— Але ж то не злочин!
— Твій злочин — страх перед відповідальністю.
Валеріан засміявся.
— Я? Боюся відповідальності? Маючи сім почесних медалей?
Лорелін зупинилася.
— Почесними медалями нагороджують не за те, що ти маєш із чимось справу щодня. Їх дають за моменти виняткової мужності. Можливо, за нерозсудливість. Забігти, когось урятувати і втекти доти, як почнеш розплачуватися за таку мужність. Ти стрімко бігаєш, Валеріане, вбігаєш і швидко вибігаєш — і так в усьому. Можливо, ото й усе, що ти вмієш робити. Скільки було тобі років, коли померла твоя мати? Шість?
Валеріана ніби наскрізь прострелив випал незвіданих емоцій.
— Я дуже тебе прошу, — проказав він холодно, майже холодно, — облиш поп-психологію. Моя мама тут ні до чого, гаразд?
День, коли прийшла та звістка, назавжди закарбувався в його пам’яті. Він тоді був Валентином Твейном, а його мати Сара — членом дипломатичної делегації, що відвідувала з візитом світ булан-баторів. Ці здоровезні вайлуваті істоти дедалі рішучіше протидіяли розширенню космічної станції «Альфа». Сара перебувала на облавку дипломатичного корабля, коли його розбомбили. З того часу Валеріанів світ пішов дриґом. Він далі жив із бабусею, а от його батько…
Парубок проковтнув слину й облизав губи.
— Мені було п’ять років тоді, ти ж маєш знати. П’ять років і три місяці, точніше.
У його відповіді не було ані гумору, ані пустотливості. Обличчя Лорелін полагідніло, на ньому з’явилося легке почуття провини. Вона переступила босими ногами.
— Вибач, — щиро промовила вона, — я не хотіла все це знову вигребти з минулого.
Валеріан незграбно всміхнувся й запхав оті незручні невідомі почуття вразливості та горя кудись глибоко всередину себе, де їм і належало бути.
— Усе гаразд, — відповів він, — я тебе прощаю. В обмін на поцілунок.
Лорелін засміялася. Засміявся й він. Спалах напруги між ними проминув, і повернулося таке близьке й знайоме обом, хоча й безплідне, полювання одне на одного. Вона простягла руку й лагідно та турботливо торкнулася його щоки. Від того Валеріана немов пронизала невелика електрична вібрація.
— Ми запізнюємось, — нагадала вона йому й повернулася, щоб зайти до навігаційного містка «Інтрудера».
Навігаційний місток був робочим кабінетом з обшивкою з чорного металу та блакитним освітленням, як то було в усіх інших приміщеннях корабля. За формою він був овальний і досить великий, щоб умістити трохи заглиблену вниз кабіну для двох пілотів, широкий стіл, на якому висвітлювалися карти всіх об’єктів — від окремих вулиць до цілих галактик, а також два невеликі індивідуальні транспортні засоби, відомі під назвою «Скайджет». Працюючи разом, вони провели тут незліченну кількість годин, і цей місток був для них домівкою більше, ніж їхні власні квартири.
Валеріан зітхнув і слухняно потупцював за Лорелін, почуваючись школярем, який щойно почув дзвінок, що сповіщав про кінець перерви. Зручно вмостившись у кріслі, він почав розмову з корабельним комп’ютером на ім’я Алекса.
— Вітаю, Алексо, — промовив він.
— Вітаю, майоре, вітаю, сержанте, — відповіла Алекса теплим і глибоким голосом. — Сподіваюся, вам сподобався ваш час релаксу?
— Саме так, дякую, — відповіла Лорелін.
— Так, — додав Валеріан, — хоча було й трохи… розчарування.
— Щось не так із відтворенням довкілля?
— Усе було чудово, — ухилився від дальшої розмови Валеріан і змінив тему.
— Ти внесла координати?
— Я зробила це з власної ініціативи, отже, у вас було трохи більше часу для пляжу.
— О, дякую, — сказала Лорелін.
— Прошу, сержанте, — ввічливо відповіла Алекса. — За тридцять секунд ми вийдемо з екзокосмосу.