— Так, як ми й гадали. Двері заміновано по всьому периметру, пане майор, — доповів він.
Гібсон кивнув. Він повернувся до Лорелін і подав їй великий довгий футляр, а потім звірив годинника.
— Висадка за дванадцять хвилин, сержанте, — повідомив Гібсон.
Лорелін кивнула. Поруч з нею стояв мовчазний зосереджений Зіто, а решта Гібсонової команди притиснулася до нерівного червоного каменю зовнішнього муру.
Лорелін зазирнула в екран Зіто. Він тепер дививсь очима маріонеткового сиїрта на вежі, який, своєю чергою, оглядав огороджену муром територію. Лорелін притлумила геть недоречну в цю напружену мить усмішку, спостерігаючи за туристами, що хаотично кружляли у віртуальній реальності, тикаючи в невидимі їй дива й беручи в руки речі, яких не було. Усе це було схоже на таку собі імпровізовану аматорську театральну виставу.
— Змінюємо налаштування виду, — поінформував Зіто й повернув диск зі шкалою. На камері, що відображала погляд сиїрта, щезла та справжня пустеля, що була за кам’яним муром, натомість з’явилися жвавий закуповий рай і колоритний безлад Великого базару.
— Чудово, — озвався Гібсон. — Активуйте камеру спостереження охоронця й знайдіть майора Валеріана.
— Так точно, пане майор, — хутко відповів Зіто. Кут зору зсунувся, бо сиїртова голова повернулася, щоб роздивитись картинку в системі керування. Він тепер, а з ним і Зіто, дивився ніби з камери дрона завбільшки з невеликого птаха, який піднімався вгору, ширяв, кидався довкруж, а потім пірнав униз, кулею мчачи через віртуальний східний базар у пошуках Валеріана.
Один із солдатів вийшов уперед і позначив лазером контур прямокутника на здоровезній металевій плиті дверей на воротах. Швидке натискання кнопки, і прямокутна частина залізної перепони розчинилася в повітрі, перетворившись на отвір заввишки з людину.
— А зараз ваш час іти на закупи, — промовив Гібсон.
Лорелін кивнула й наділа шолом і рукавички, що їй дали двоє солдатів. Стискаючи в руках футляр, якого отримала до того, вона прослизнула у двері.
І опинилася на Великому базарі, де вже був Валеріан.
Великий базар приголомшував Валеріана своїми розмірами. Йому важко було в’явити, що хтось тут може тримати увагу в фокусі так довго, щоб щось купити. Базар заповнював собою широчезний простір і вміщав майже мільйон прилавків і мільйони товарів. Валеріан стояв на головній вулиці базару, освітленій сонцем, але досить було кинути швидкий погляд довкола, щоб побачити не лише міріади лавок, а й численні рівні тих лавок. З одного боку повз нього зі свистом пронісся ліфт, везучи сяючих від щастя покупців до нових видовищ.
У повітрі лунала какофонія вигуків чужинців усіх видів, що пропонували товари, існування яких було важко навіть уявити. Під різьбленою кам’яною аркою блідий гуманоїд з довгастою головою продавав маленькі хмарки, прив’язані невеликими мотузковими ласо. Коли Валеріан проходив попри них, в одній із хмарок почала збиратися буря.
Великий на зріст блакитного кольору чужинець із крихітними вічками на широких стебельцях стояв, одягнений у майже земний одяг, до якого було прикріплено незліченну кількість ґудзиків. Вся його лавка насправді складалася лише з ґудзиків, і коли Валеріан пройшов повз неї, крамар привітав його помахом руки й показав невеличкий ґудзик, на якому було зображено Землю. Валеріан відчув, як щось несподівано клацнуло в нього всередині. Більшу частину молодості він провів на Землі, але не був на ній вже багато років. Якщо він і вважав своїм домом якесь місце, то це був «Інтрудер».
— Моноліти! — прокричав приземкуватий чужинець увишки з метр, з очима завбільшки з Валеріанів кулак обабіч голови й страшенно скуйовдженим волоссям. — Придбай в мене свій моноліт!
Валеріан насупився, коли побачив близько десятка твердих чорних прямокутників, притулених до стіни. На перший погляд наче прості шматки плит, вони дивним чином брали на себе очі. Він відчував якесь дивне тяжіння до них і навіть почав гадати про те, що станеться, якщо до них доторкнутися.
Валеріан різко крутнув головою, вивільняючись з-під цього магнетизму. На нього чекала робота.
Потік туристів поніс Валеріана до пари середнього віку, вдягненої водночас яскраво та неохайно. Їхніх облич майже не було видно під шоломами, лише з-під одного з них стирчало приголомшливе отруйно-червоне жіноче волосся. Валеріанові спало на думку, що він міг би в’явити їхню зовнішність за жестами та мовою їхніх тіл.
А також за їхньою розмовою.
— Подумай-но, любчику! — Її слова линули фонтаном, вона дрижала, передчуваючи вдале полювання. — Мільйон крамничок. Придбаймо кілька витребеньок.