— Ми вже про це говорили, — протестував чоловік. — Ти ж казала, що хочеш тільки подивитися.
— Ну, то так, але ж нам треба щось на згадку про наше перебування тут, хіба ні? — проказала вона благально.
Чоловік зітхнув:
— Нехай буде так, люба, але тільки те, що ми зможемо винести, гаразд? — Він покрутив пальцем перед нею.
— Домовились! — відповіла вона, ляснула в долоні, підскочила, збуджено заверещала й обняла свого чоловіка. Під склом візора було видно широку, щасливу чоловікову усмішку. Валеріан упіймав себе на тому, що й сам усміхається.
Фазиїт повернувсь обличчям до групи і, з легкістю задкуючи, сказав:
— Пам’ятаймо, вбудовані у ваше обладнання сенсори дають вам змогу бути вповні присутніми на Великому базарі, відчути абсолютно все. Ви можете торкатися речей, стін…
Фазиїт не побачив, як його рука лягла на здоровезний хобот продавця-чужинця з крихітними очима і двома парами рук. Однією з тих чотирьох рук він ляснув по руці Фазиїта.
— Обережно, друже!
— Ой, вибач, — промовив Фазиїт. Чужинець щось прожебонів і переклав місцями крам. У його погляді було незадоволення, сліпуче, як і товари на його столі.
Фазиїт зняв рукавичку й підняв її над головою, щоб усі бачили.
— Як я вже сказав, ви можете торкатися речей на Великому базарі, якщо вдягнули рукавички. Але якщо знімете сенсори, втратите контакт і відчуття дотику. — Він витягнув руку, і цього разу вона пройшла повністю крізь голову чужинця. Той щось роздратовано прошипів — йому явно остогиднув цей надокучливий гід людської раси.
— І тоді ви втратите шанс на знижки! Отож, не знімайте з себе обладунків!
Туристи попрямували далі вглиб базару. Фазиїт затримувався, даючи кожному певний час трохи походити й ретельніше вивчити крам на столах і килимах. Валеріан удав, ніби цікавиться старовинними меблями, які, за словами продавця, «потрібні в кожній хаті», та щойно він упевнився, що Фазиїт допомогає комусь із туристів, він відстав і змішався з натовпом.
Валеріан непомітно вислизнув у вузький провулок, звіряючи номери вулиць і продавців з побаченими на мапі. Що далі від центральної території, то більш пошарпаними ставали об’єкти нерухомості. Зникли широкі, просторі майдани зі скульптурами, фонтанами й тентами. Архітектурні форми поширювалися вгору та вниз, тобто під землю, а крамниці дедалі меншали й темнішали, допоки не стали схожими на лабіринт кролячих нір.
Валеріан квапливо спустився на сім прогонів, повернув до іншого провулка та сповільнив ходу, наближаючись до місця призначення. Крізь низку решіток над головами сюди просочувалося світло, почасти від штучного освітлення, а почасти від якихось округлих світних створінь, що плавали в повітрі та використовувались як світильники. Він пройшов повз істоту зі щупальцями, яка жонглювала майже двома десятками яскравих металевих кульок, і зрозумів, що лише кілька крамничок відділяє його від «крамниці антикваріату» Айгона Сайресса.
Валеріана трохи спантеличив вигляд крамниці. Цілком непоказна вона гляділась як і будь-яка інша крамничка з тієї тисячі, повз яку він уже пройшов. Обабіч дверей височіли невеликі колони, на вході під аркою червона завіса закривала внутрішню частину крамниці. Нічого особливого в ній не було, за винятком пари важкоозброєних кодхар-ганів, які стовбичили обабіч дверей, і піт-ґорів на повідках, що сиділи між ними.
Кодхар-гани були стрункі, трохи вищі за Валеріана. Вони мали не такий показний вигляд, як Айгон Сайресс, але їхня належність до одного виду була очевидна. Валеріан помітив у них по три пари ніздрів.
Кодхар-гани були вдягнені у темно-помаранчеві каптури, і озброєні вони були по зуби, одначе мали не надто небезпечний вигляд. Валеріан подумав, що Лорелін, імовірно, турбуючись про нього, переоцінила їхню агресивність.
А от піт-ґори… то були найбільші екземпляри, яких тільки бачив Валеріан. Він поглянув на них із невдаваною повагою. Ці червоношкірі рептилії мали по чотири лапи й дуже міцну будову тіла. В них були величезні голови з такими ж великими ротами, з яких стирчали гострі зуби. Вони здавалися слухняними.
Поки що.
Валеріан легкою ходою, не спиняючись, ішов далі, неначе промовляв до цих та інших крамничок уздовж провулка: «Привіт! Я лише роздивляюсь». Потому повернув ліворуч до іншого провулка, немовби виглядаючи інші крамниці.
Там на нього чекав сержант Купер. Ніколи доти Валеріан його не зустрічав, але подумав, що якби колись у житті він устряв у бійку в якомусь барі, то було б то не з цією людиною напевно. І не тому, що чоловік той був вищий, мав більше м’язів, а чи вигляд у нього був надто грізний — ні, просто в тому як він тримався, було щось таке, що не обіцяло сутичці гарного кінця.