Аж раптом щось м’яке, піддатливе та смердюче впало йому на візор. Приголомшений та спантеличений Валеріан прожогом метнув оком в інший бік.
Коли він, кривлячись від смороду, витирав субстанцію, яка, на жаль, виявилась саме тією, про яку він і подумав, до його вух долинув якийсь звук. Поза сумнівом, звук належав чужинцеві. І звуком тим було хихикання.
Валеріан повернувся й побачив дитинча, яке, хихикаючи, витріщалося на нього. Воно мало вигляд живої іграшки: близько шістдесяти сантиметрів увишки, кругле, м’яке та персиково-рожеве. Його очі й рот були мініатюрні, а носа взагалі не було видно. На ньому була жовта шапочка та жовтий з помаранчевим комбінезон. У трьохпалих руках він тримав яскраву червоно-помаранчеву іграшкову зброю. Вона працювала, як той конвертер з планети М’юль, але за набагато простішою схемою. Треба було щось покласти нагору, і та річ виходила з дула у великій кількості.
Цього разу отим «щось» було…
— Я тебе впіймав, — тріумфально проголосило дитинча, ледве рухаючи малесеньким ротом. — Ти ввесь у какавельках.
Валеріан вимушено всміхнувся.
— Дуже смішно, — відповів він, обтираючи руку об підлогу, — але в мене є краща штука. Подивись-но на це.
Залізши до кишені в шортах, Валеріан видобув маленький сканер. За дві секунди той зробив аналіз купки кулькових вальниць на його руці та копію однієї з них. Валеріан підкинув кульку, і малий жартівник моторно вхопив її схожими на рукавички руками.
— Тримай, хлопче, — проказав він, усміхаючись, — вклади його собі в пістолет. Так набагато цікавіше.
Саме це й зробило захоплене дитинча останньої можливої миті.
Бо до дверей залетів Молодший. Він був утричі вищий за маленького та й швидко рухався. Його єдине око палало гнівом і за мить він мав накинутися на Валеріана. Молодшому так хотілося вбити Валеріана голіруч, або ж принаймні добряче його відгамселити перед тим, як передати татові, що він навіть не витяг зброї.
Аж раптом дитинча, це дивовижне дитинча, що тягало з собою пістолета, який стріляв лайном, повернулося до прибульця й радісно вистрелило. Молодший хоча й мав вигляд набагато здоровіший за батьків, був позбавлений зловісної хитрості Айгона. Роззявивши рота, він лише стояв і витріщався на те, як тисячі мікроскопічних кулькових вальниць швидко несуться в повітрі й липнуть до його металевої броні. Аж ось він закректав і підо впливом ваги звалився навколішки.
— Прощавай, Молодший, — радісно вигукнув Валеріан.
Він пересунув вимикач на іншому мініатюрному пристрої, якого теж видобув зі свого набору обладнання. Усі кулькові вальниці з його Рукава, усі до єдиної оті мікроскопічні бісові кульки пролетіли через кімнату й вкрили наплічники Молодшого, які й без того вже були навантажені.
Підлога не витримала ваги двох черг кулькових вальниць разом із власною вагою Молодшого — а важив він чимало — і з тріском, схожим на стогін, провалилася, а з нею й Молодший, — на поверх нижче. Валеріан напружив слух і з задоволенням почув наступний тріск, а за ним ще один, глухіший.
Після надзвичайної ваги тремтіли м’язи на його загорнутій у Рукав руці, неначе та збиралася відлетіти. Валеріан звівся на ноги й підійшов до малюка, схвально плескаючи її по плечу.
— Ти мав рацію! Ото була розвага! А що ми робитимемо далі? — радісно вигукнуло дитинча.
— Еге ж, — замислено вимовив Валеріан, — на все свій час, синку. Хіба в тебе нема домашніх завдань?
Усмішка зникла з дитячого обличчя. Піддавшись миттєвому імпульсові, Валеріан стер іще одну смердючу грудку з візора й намастив нею обличчя дитинчати. Малюк спочатку витріщив очі, потім глибоко зітхнув, сильно зойкнув і почав ревти.
— Іди, іди до дому. Біжи до мами. Витрись.
За його спиною почувся якийсь звук. Валеріан повернувся й поглянув угору…
…і ще вище вгору. Перед ним горою височіла істота, яка явно належала до того ж виду, що й це дитинча, усе в сльозах, з розмазаним по обличчю лайном. Насправді їхні пропорції були майже тотожні — ті самі м’які форми, величезна голова, мікроскопічні очі й рот.
За винятком того, що нова істота була на два з гаком метри вища й важила, ймовірно, як Молодший.
Від Валеріанового обличчя відлинула вся кров, і він бовкнув: «Ненька?»
Її мініатюрний рот розширився від розмірів нігтя до розмірів Валеріанового кулака — та ні, не Валеріанового, а Молодшого. Рот розширився на всю нижню половину її обличчя, демонструючи вбивчий ряд гострих іклів.