— Агов, хлопче, ти що, фліртуєш зі мною?
Її усмішка згасла, коли вона лагідно погладила звірка пальцем, вивчаючи його.
— У тебе на спині й животі повно струпів. Зараз розпочнемо інтенсивний догляд за шкірою, щоб до тебе повернулася твоя чарівність.
Створіннячко аж замуркотіло від задоволення, і раптом Лорелін охопило сильне відчуття турботи про цю тваринку. Муркотіння посилилося, коли вона відчинила дверцята до квадратного відсіку в стіні, помістила туди звірка й зачинила за ним дверцята. Він занепокоєно видивлявся на Лорелін крізь кругле віконце, коли та легкими рухами пальців набирала код.
— Не хвилюйся, — заспокоїла вона тваринку. — Трохи високоякісного урану, і будеш новеньким, немов щойно на світ народився. Тримайся міцно!
Вона натиснула на кнопку. Чотири ядерні промені наповнили регенератор потужним синім світлом. Лорелін спостерігала, як тварина удвічі збільшилася в розмірах і задоволено засяяла. Коли вона відчинила дверцята, щоб витягти звірка, той мав набагато здоровіший вигляд і явно почувався краще. Звірок пригорнувся до неї під її підборіддям, і Лорелін розтанула.
— Знаєш, а я твій рід у школі вивчала, — промовила вона до звірка, ставлячи його на стіл. — Я вмираю від цікавості й хочу дізнатися, чи правда все те, що писали в підручниках.
Вона ще раз заспокійливо поплескала його, а потім вийняла з кінчика вуха діамантовий кульчик та простягла його звіркові. Він став обнюхувати кульчик, і його довга мордочка засмикалась, а потім він розкрив рота з дрібненькими й гострими на вигляд зубками і проковтнув його.
Лорелін зачаровано дивилася на те, як звірок-конвертер надувався і змінював колір. За дві секунди він акуратно підняв хвостика, схожого на хвіст ящірки, і виклав на стіл сотні діамантів.
Лорелін вирячилась на невелику купку блискучих самоцвітів.
— Ого! — нарешті вимовила вона. — Мабуть, я візьму тебе з собою на закупи. — Вона вхопила конвертер і поцілувала його в тім’я.
Звірок узявся рум’янцем.
За прикладом партнерки Валеріан вимився і вдягнув звичайну уніформу. Сидячи один на мостику, він удивлявся в коштовну перлину, якою заволодів, знову й знову крутячи в руках її гладеньку, ідеальну сферу. Він думав про свій дивний сон. Про чудних створінь, які до того володіли цим предметом, і які сьогодні з’явились у плоті, ніби перевтілившись з його нічних думок.
Через якийсь час він обережно поклав перлину в маленьке заглиблення в консолі.
— Алексо, — покликав він бортовий комп’ютер. — Зроби, будь-ласка, аналіз цього предмета.
— Авжеж, майоре, — послужливо відповіла Алекса, увімкнула яскравий тонкий струмінь світла і спрямувала його на перлину. Неймовірно, але в тому промінні перлина покращала. Валеріан був трохи загіпнотизований і навіть дихав через силу, а тим часом світловий струмінь сканував перлину. Результати аналізу спалахували на екрані.
Валеріан почав читати інформацію. Розмір, вага…
Від подиву він заплющив очі й знову розплющив.
— Двадцять мегатонн енергії?
— Саме так, — майже ласкаво відповіла Алекса, — у цій перлині енергії вдесятеро більше, ніж в усьому кораблі.
Валеріан розгублено дивився на предмет. Він відчував до нього повагу.
— А звідки вона походить?
— З планети М’юль, що розміщувалася в сузір’ї QN34.
Валеріан завважив, що Алекса вжила минулий час.
— Розміщувалася?
— Так. Цієї планети немає вже тридцять років.
Заінтригований, Валеріан відкинувся в кріслі.
— А погляньмо, який вона вигляд мала.
— Авжеж.
На екрані з’явилася велична синьо-зелена планета. Майже всю її вкривала вода, і тільки де-не-де з безмежного океану стирчали острівці суходолу, покриті пишною рослинністю. М’які пасма хмарок неначе голубили цей світ, у якому панував спокій.
— Рясна рослинність, кілька примітивних видів, але нічого особливо цікавого, — зазначила Алекса.
— Я не впевнений. Той світ, що я бачив уві сні, був досить цікавий, — заперечив Валеріан. Він нахиливсь уперед і попрохав: — Збільш масштаб.
Картинка почала збільшуватись, аж раптом завмерла. На екрані спалахнуло повідомлення: ДОСТУП ЗАБОРОНЕНО.
Валеріан насупився.
— Застосуй наші коди доступу, — наказав він Алексі.
— Боюся, наших кодів буде замало, майоре. Доступ обмежено.
«Це все стає дедалі дивнішим».
— І до якого рівня?
— До загального. П’ять зірок.
«П’ять зірок?»
Валеріан знову потягнувся по перлину й узяв її пучками пальців, насолоджуючись гладкістю поверхні.
— Та принцеса, в моєму сні… Вона навколо шиї носила саме такі перлини.