Народ азін-мйо також був у пошані на Альфі. Його представники мали унікальну здатність виробляти будь-який вид клітин і тому були незамінними лікарями та майстрами нейронауки.
— Ну й нарешті на заході, в атмосфері зі штучним тиском живе дев'ять мільйонів людей і споріднених з ними істот.
— Мила серцю рідна домівка, — в’їдливо проказала Лорелін.
Алекса не звернула уваги на її тон і грала далі роль екскурсовода.
— Транзитні зали, що з’єднують між собою райони, на сьогодні налічують сімнадцять секцій.
— Яке безладдя, — зітхнувши, промовила Лорелін.
— В економіці вже рік цілковитий безлад. Бажаєте стислий огляд? — запитала Алекса.
— Ні, — швидко відповів Валеріан, саркастично додавши: — досить розваг на сьогодні.
Над приладовою панеллю залунав жвавий голос.
— «Інтрудер Екс-Бі 982», стикування дозволено в секції 1. Доступ категорії «ВІП».
Лорелін з театральним подивом повернулася до Валеріана.
— Гей, ми вже знамениті!
— Довгенько ж вони це визнавали, — відповів Валеріан.
Розділ одинадцятий
Генерал Ноїнтан Окто-Бар чекав на них у залі керування станцією «Альфа». Валеріан і Лорелін знали цю залу. То був нервовий вузол усієї станції, і майже кожен квадратний сантиметр її поверхні, за винятком підлоги, встилали екрани. Різнокольорові монітори на чорному тлі показували все: від температури в будь-якій точці до кількості населення, від хімічного складу газів і рідин у різних районах до інформації про замкнені двері. Звідси можна було здійснювати моніторинг систем, а, якщо потрібно, то й діяти в обхід них. Питання життя та смерті щосекунди розв’язували десятки досконало підготовлених техніків.
Погляд довкола викликав запаморочення навіть у просторово-часових агентів на зразок тих, які щойно увійшли. Але вони звикли до технологій в цій залі. Цього разу їхнє занепокоєння викликало зображення на великому дисплеї. Там були військові.
Валеріан і Лорелін перезирнулися. Щось тут серйозно змінилося.
Валеріан почав тепер шкодувати, що не прочитав інструкцій саме до цієї операції. Але якби він їх і прочитав, усе одно було чітко зрозуміло, що в тій інструкції багато чого бракувало.
Генерал Окто-Бар повернувся до них. Його губи не-вдоволено стислись, а завжди холодно-блакитні очі були зараз аж крижані від незадоволення. Він був високий, стрункий і натренований, з рудувато-світлим волоссям і стриманими манерами. Валеріан знав, що хоч генерал походив зі стародавньої династії військових, сам не мав ні жінки, ані дітей, і не раз казав, що його родина — то його солдати. Усі, хто служив під його орудою, знали, що генерал завжди прикривав підлеглих.
Хіба, можливо, за винятком тих випадків, коли він був злий на них. Як от зараз, наприклад.
— Ви запізнилися, — почав Окто-Бар без передмови.
— Прошу пробачення, пане генерал, — перепросив Валеріан, — завдання було дещо складнішим, ніж ми сподівалися.
— Завжди чекайте на гірше, — прокоментував його слова генерал, — і тоді достоту не розчаруєтесь.
— Матиму це на увазі, пане генерал.
— Ви перевірили конвертер? — запитав генерал.
— Він у чудовій формі! — усміхнулася Лорелін.
— Пане генерал, — звернувся Валеріан, — ми не одержали всієї інформації щодо цієї операції. Я можу запитати, що відбувається?
Замість відповіді генерал повернувся до головного екрана.
— Зніміть гриф таємності, — наказав він.
На екрані з’явився план усієї станції. План був знайомий агентам. Але на ньому щось змінилося.
У самому його центрі серед холодних синіх ліній була імлиста червона пляма.
— На що це ми дивимось? — запитав Валеріан. Його шлунок вже почав стискатися, передчуваючи відповідь, про яку він здогадувався заздалегідь.
— Це зображення зроблено рік тому. Червона територія — то радіоактивна зона, — похмуро відповів Окто-Бар.
«Трясця!»
— Ми з’ясували, що вона росте якраз посередині станції, — провадив Окто-Бар. — Крізь неї не може пробитися жодний сигнал. Ми послали кілька зондів, але жоден не повернувся. Торік ми послали туди спецпідрозділ. Його завданням було підібратися до цієї зони якомога ближче й визначити природу загрози.
Генерал замовк.
— І що? — порушив тишу Валеріан.
— Ніхто з того завдання не повернувся живим, — різко відповів Окто-Бар.
Навколо Валеріана і Лорелін була гнітюча тиша. «Цілий спеціальний підрозділ…»
— Чи є якісь думки з приводу того, хто на них напав? — запитала Лорелін.