— Статус визначається за майором Валеріаном. П’ятий рівень. Надзвичайний стан, — задала параметри Лорелін, намагаючись тримати голос спокійним і холодним.
— Прийнято, — відповів Окто-Бар.
Лорелін викликала на екран мапу космічної станції і набрала код. На мапі загорівся червоний вогник. Скидалося на те, що Валеріан перебував десь глибоко всередині технічної секції станції. Він був якраз посеред головного перехрестя.
— Валеріане, я засікла тебе на візуальній мапі, — сказала Лорелін.
— Гаразд, але їх я загубив. Спробуй установити, де командувач.
Лорелін набрала запит, але замість розміщення зниклого Філітта на екрані з’явилось обличчя міністра оборони.
— Це агент Лорелін, мені потрібен доступ до генетичного коду командувача Аруна Філітта.
Міністр похитав головою.
— Агенте Лорелін, ці коди є цілком таємні, — пробуркотів міністр, — і ви чудово знаєте, що я…
Лорелін не мала часу на розмови. Вона поклала руку на сканер, і той після доторку загорівся червоним.
— Командувача викрадено, — повідомила вона, — і якщо ми за хвилину не з’ясуємо, де він, то втратимо його.
Сканер став зеленим.
Окто-Бар уголос прочитав результат:
— Результат перевірки на детекторі брехні негативний, пане міністр. І я також підтверджую, що командувача викрадено.
Чиновник завагався, а потім кивнув.
— Дуже добре. Доступ надано.
Щойно міністр послав код, Лорелін негайно його ввела. На віртуальній мапі з’явилася ще одна червона крапка. Вона зітхнула від полегкості.
— Дякую, пане міністр. Отже, Валеріане, я знайшла його. Він поблизу стикувального сектора. Порушники, ймовірно, прямують до свого корабля.
— Гаразд! Як туди дістатися найкоротшою дорогою?
— Північ-північ-схід, — відповіла Лорелін, — сто тринадцять градусів.
Валеріан зробив розворот на місці, слідуючи за цифровим компасом на зап’ястку. Потім він підняв голову і закліпав очима.
— Північ… схід… Лорелін, ти привела мене прямо в стіну!
— Ти ж сам сказав, що тобі потрібна найкоротша дорога!
Валеріан зітхнув: він і справді казав про найкоротшу дорогу. Потому клацнув по ґудзику на рукаві. За кілька клацань його польова форма перетворилася на тверду шкаралупу. На мить він затримався, щоб підготуватися до неприємного досвіду, а потім почав бігти.
Він робив це й раніше, а отже, знав, що фізично не завдасть собі жодної шкоди. Утім, навіть знаючи це, він щоразу, вганяючись із розгону в стіну, відчував, як йому тьохкає в животі.
Одначе ця цілком природна людська реакція не вповільнила його ані на мить. Валеріан розганявся, пробивався крізь чорну металеву стіну, і гонитва тривала далі. Він був у західній частині станції, у зоні мешкання гуманоїдів. Він рухався прямою, найкоротшою дорогою, трощачи коридори, вдираючись до приватних помешкань і прориваючись крізь торговельні зони та зони відпочинку.
Валеріан був настільки зосереджений на тому, що було перед ним, що якоїсь миті не помітив того, що було в нього під ногами, а певніше чого під ногами не було — він пробився крізь стіну, вилетів у відкритий космос і пірнув униз. Навколо нього пролітали різні невеликі кораблі — кожний у своїй справі, а чорні моноліти будівель були всіяні вогниками. Потоки пурпурно-червоного та синього освітлення позначали пішохідні тунелі, що з’єднували будинки між собою. Базові установлення його уніформи були запрограмовані на умови нормальної гравітації і мали перепрограмовуватися вручну. Отже, зараз він стрімголов нісся на один з пішохідних тунелів і, як ошпарений, намагався ввести код, який мав відімкнути функцію трощення його костюмом твердої матерії.
І часу в нього було якраз, щоб…
Валеріан розтрощив прозорий дах тунелю, аж тут його костюм дуже вчасно трансформувався, і він, хоча й на руки та коліна, але приземлився на підлогу коридору, замість того, щоб її пробити й вилетіти з іншого боку.
У коридорі було ще кілька людей, яких, звісно, налякала його поява. Вони відсахнулись, ухиляючись від прозорих уламків, що падали згори, але жодного з них не було поранено. З ними все мало бути гаразд, адже пролам від Валеріанового костюма, було відразу ж закрито захисним силовим полем.
— Алексо! — заволав він. — Налаштуй мені пересування поверхнями.
— Зараз, — хутко відповіла Алекса.
— Переналаштовано, — повідомила вона за мить.
Валеріан знову знявся з місця.
— Можливо, то була найкоротша дорога, але не найлегша, — важко дихаючи, заявив Валеріан Лорелін. Костюм захищав його від фізичних пошкоджень і давав йому додаткову силу, але ж швидкість залежала тільки від нього самого.