— Біжи, — підганяв його Лорелінин голос, — ти віддаляєшся від них.
— Я ж сказав, я роблю все, що можу.
— Роби це ще швидше.
Валеріан замкнув уста й не відповів. Зараз кожен його подих був цінним. Він рвучко біг по замкненому напівпрозорому проходу, допоки той вів туди, куди йому було потрібно. Прохід вивів його до будинку з невеликими квартирами, а далі пішов прямо, у той час як ліворуч повертав коридор передпокою. Він ледь помітив, що стіна будинку, де жила родина арисум-кормнів, була зроблена з напівпрозорого матеріалу і пробіг крізь неї. Але що то була не стіна, а вікно, він тільки тоді збагнув, коли розтрощив його на кілька сотень дрізок і завважив, що знову мчить униз.
Проте цього разу він був підготовлений. Алекса переналаштувала його зброю, і та зараз випускала плазмові диски діаметром приблизно метр двадцять. Ті диски були тонкі, але міцні, та яскраво палали. Валеріан із силою ступив правою ногою на перший диск і, стріляючи перед собою щоразу перед новим стрибком, побіг по них далі.
З останнього плазмового диска він зістрибнув на кластерне поле, де народ азін-мйо вирощував скупчення клітинних ядер. Побачивши те, він здригнувся. Ця раса на станції виконувала обов’язки лікарів і вирощувала кульки, наповнені різноманітним генетичним матеріалом для надзвичайних ситуацій, отже, Валеріан просто не міг не розтрощити ногами чимало з них. Гаразд, то була не його проблема, а Аруна Філітта, бо ж він командувач «Альфи» й водночас об’єкт рятувальної операції. Отак зміркувавши, Валеріан із криками «Пробачте!» увірвався на кластерне поле і, давлячи все, на що ставав, чкурнув в інший його кінець. Він дещо втішався тим, що азін-мйо обробляють сотні подібних кластерних полів, і лише на цьому полі росли десятки тисяч м’яких променистих кульок.
Поля клітинних ядер відділяли західну секцію станції, де жили гуманоїди, від її частини з газоподібним довкіллям. Валеріан нісся далі. «Найкоротша» дорога вела його прямо крізь величезну, сліпучу, золотого кольору стіну. Вона була втіленням хитромудрих комп’ютерних технологій, над якими саме в той час працювала група омелитів. То були біометалічні істоти з широкими, випуклими головами, кількома довгими й тонкими кінцівками та лазерними очима. Руйнування їхньої роботи непокоїло Валеріана більше, ніж шкода, завдана полю клітинних ядер. Він сподівався, що не скоїв нічого непоправного. Омелити розвинули в собі здатність спілкуватися з допомогою телепатії, і повідомлення, що вони їх посилали до його мозку, ясно свідчили про їхнє невдоволення. Він знав, що вони не завдадуть йому шкоди, але зрадів, коли втік від їхніх лазерних очей.
— Поквапся, — почувся Лорелінин голос, — здається, вони прямують до порту стикування, а ти вже майже добіг туди!
— Я роблю все, що можу! — огризнувся Валеріан. Він продерся крізь протилежну стіну велетенського скупчення комп’ютерних банків і знову став бігти по плазмових дисках, які вільно падали вниз і вибухали полум’ям, через ціле море прозорих рухомих створінь, що скидалися на медуз, чиїм середовищем було повітря.
— Зачекай, — сказала Лорелін, — вони вже на облавку. Цей корабель не має розпізнавальних знаків, його модель зовсім невідома. План змінюється. Сто сорок градусів на схід! Біжи прямо й шукай двері під номером вісімдесят один. Там тебе забере Алекса!
Не вповільнюючи руху, Валеріан глянув на зап’ясток і скорегував курс. У кожній секції, незалежно від того, які істоти її населяли, була своя стикувальна зона, що приймала різні кораблі з різними видами довкілля всередині. Отже, зараз він прямував до однієї з таких зон. Останні кілька років нею не часто користувалися. Поза сумнівом, Перлини її обрали, аби не привертати до себе зайвої уваги.
Він досяг зони й зістрибнув з м’яких плазмових дисків на металеву підлогу. Розтрощивши чергову стіну, Валеріан опинився у вентиляційній шахті й продовжив рух.
— Алексо, — почувся Лорелінин голос у вухах Валеріана, — надсилаю тобі координати. Забери його.
Валеріан відчув невеличку втому, але розумів, що треба потерпіти, бо мета вже дуже близько.
— «Інтрудер» на позиції, — промовила Алекса.
— О, це гарна новина, — задихаючись, сказав Валеріан. Рідко коли він укладав у слова настільки щирий зміст. Він рвонув прямо до залізних дверей з двома великими цифрами 81.
— Це вони, — промовила Лорелін, — іди далі. Валеріан опустив голову, пробився крізь залізну стіну й опинився в космосі.