«Інтрудера» там, на жаль, не було, і він почав падати вниз повз багаторівневий порожній причал.
— Гей, Алексо, де ти в дідька є? — прокричав Валеріан, падаючи.
Лорелін спантеличено подивилася на мапу. Покрутила колову шкалу — мапа зробила оберт. Аж ось цифри 81 перетворилися на 18 — Лорелін від жаху забило дух.
— Алексо, ти на вісімдесят першому?
— Так, сержанте.
— Вибач, я помилилася, — звернулася Лорелін до Валеріана, — то був вісімнадцятий номер!
— Чудово! — відповів Валеріан. — Бачиш? Я довіряю тобі більше, ніж самому собі, і дивись, у яку халепу через це вскочив!
Лорелін відчула, як у неї запалали щоки.
— Алексо! Забери його! На вісімнадцятому!
Вона чекала, кусаючи нижню губу. Здавалося, минули години, однак насправді вже за десять секунд Лорелін почула задиханий роздратований Валеріанів голос:
— Дякую, Алексо! Зроби, щоб тут з’явився пляж. Лорелін дозволила собі з полегшенням усміхнутися.
Валеріан перемкнув налаштування однострою на звичайний режим і забіг до кабіни. Коли внутрішній простір корабля заповнив екран його шолома, він однозначно відчув себе на своєму місці, й енергія повернулася до нього сплеском адреналіну. Судно, пристиковане на 18-му, і аж ніяк не на 81-му причалі, мало точнісінько такий самий вигляд, який мав бути в корабля, що його збудували бліді чарівні Перлини. Велике з трьома сторонами, які сходилися разом, було схоже на зірку. За двигуни правили десятки білих сфер ідеальної форми в нижній його частині, а опукла поверхня корабля мала не один яскравий колір, як у решти кораблів, а м’яке, приглушене сполучення витончених відтінків, які, здавалося, пересувалися хвилями.
Утім, зараз цей чарівний корабель розганявся, щоб утекти — з командувачем Філіттом на облавку. «Я не знаю, звідки ви прибули, — прожебонів він, нерухомо фіксуючись на цілі, — але знаю, куди вас збираюся послати».
«Екс-Бі 982» відкрив вогонь по кораблю. Той ухилився і пришвидшив рух, але Валеріан щільно сів йому на хвіст. Корабель був швидкий і водив його за собою, як кота за ниткою. Обидва кораблі пришвидшували хід і знову гальмували, вибираючись із черги танкерів уздовж стикувальної станції. Валеріан був вражений тим, з якою швидкістю маневрував цей корабель набагато більших розмірів. Попри те йому вдавалося не спускати з ока задню частину корабля.
— Я збираюся відстрелити їм двигуни, — повідомив він Лорелін і Окто-Бара.
— У них надсучасні захисні екрани. Ти їх не проб’єш, — попередила його Лорелін.
— Ну, тоді спробуємо влучити в більшу ціль.
Але як тільки він зібрався вистрелити, сталося неймовірне. Уздовж перламутрових боків корабля з’явилися неначе десятки тріщин. На мить Валеріанові здалося, що мав статися вибух. Але «тріщини» поглибшали, і Валеріан збагнув, що величезний корабель розщепився на кілька кораблів, точнісінько таких самих, але меншого розміру. І ці кораблі тепер розлітались у всіх напрямках.
— Чорт! Лорелін, цей корабель щойно розколовся на ціле гроно маленьких кораблів. На якому з них командувач? — прокричав Валеріан.
— Дев’яносто градусів ліворуч! На південь! — відповіла Лорелін.
— Дев’яносто градусів? — лютував Валеріан. — Ти впевнена? Не сто вісімдесят?
— Дев’яносто градусів! — гарикнула Лорелін. — Поквапся!
Тепер над ним, під ним, попереду й позаду нього летіли кораблі, і він помітив, як судно, на яке вказала Лорелін, блискавкою промайнуло під ним справді під кутом дев’яносто градусів. «Інтрудер» змінив курс і погнався за малим космічним кораблем, що понісся до лабіринту нутрощів станції.
Валеріанові подобалося пілотувати «Інтрудер». Він вельми пишався Алексою. Але коли він трохи не врізався в інший корабель, і Лорелін заволала йому у вухо «Обережно!», він передумав.
— Цей корабель надто великий для переслідування, — заявив він їй та Окто-Барові, — отже, я візьму скай-джет!
Розділ п’ятнадцятий
Окто-Бар насупився.
— Дивно. На вигляд усе так, наче вони зовсім не прагнуть утекти у відкритий космос. Навпаки, прямують назад… — останні слова він вимовив стиха.
Дві червоні цятки наближалися до радіоактивної зони в осередді станції.
— Ти біля мертвої зони, — попередила Лорелін, — витягни їх, поки я не загубила твій сигнал!
— Я це й роблю! — оскаженіло вигукнув Валеріан.
Лорелінин погляд був прикутий до мапи. Її збентеження дужчало в міру того, як дві червоні цятки, що на мапі означали командувача Філітта й Валеріана зближувалися між собою й водночас поволі просувалися до зони радіоактивного забруднення.