Ті підкорилися. Лорелін зайшла за ними й зачинила двері.
— Екстрене повідомлення! — почала вона з удаваною веселістю. — Якщо не допоможете мені знайти Валеріана, усім вам кінець.
Вона приставила зброю збоку до зморшкуватої голови Синього.
— А тобі — першому.
На її здивування, вони аніскілечки не злякалися, хоча й мали б. Навпаки, Лорелін здалося, що вони самовдоволено посміхаються якомусь таємничому жартові.
Перший з них промовив:
— Саме для того, щоб уникнути подібних ситуацій…
— … усю нашу інформацію… — провадив другий, Бордовий.
— … розподілено натроє, — досить упевнено заявив третій, Жовтий.
— Якщо ти вб’єш одного з нас, — сказав Синій, а Бордовий, співаючи, підхопив:
— … ти вб’єш інформацію.
— І яка ж то буде шкода! — підсумував Жовтий. Здавалося, найзмістовніші слова випадало казати саме йому.
Лорелін зітхнула й опустила зброю.
— Гаразд, ви перемогли, — визнала вона, — але вам доведеться відкрити мені кредит. У мене з собою небагато цінного.
Троє доган-даґізів в унісон помотали головами.
— Як це надокучає, — почав Синій.
— Якби тут був командувач, — сказав Бордовий.
— … він заплатив би нам з допомогою конвертера, — порюмсав Жовтий.
— Але ж його викрадено…
— … саме тому, що конвертер був на ньому, — закінчив Бордовий.
— Якщо тільки задля безпеки, — замріяно проказав Жовтий, а Синій підхопив, безмірно пишаючись самим собою:
— Хтось інший не носить його замість нього.
Лорелін вирячилася на них, уражена та збентежена одночасно:
— Як ви в біса здобули цю інформацію?
— Та то й не інформація взагалі, — відповів Бордовий.
— Лише умовивід, — додав Жовтий.
— Ми знаємо, як працюють люди, — пихато заявив Синій.
— Вони такі передбачувані, — завершив Бордовий з відтінком зарозумілості й презирства.
Лорелін охопила лють. Поза сумнівом, зараз її вистежує генерал Окто-Бар. Командувач Філітт усе ще був у полоні, і жодної звістки вона не мала про те, що сталося з Валеріаном. І от останнє, геть останнє, що вона хотіла б наразі робити, — це стояти тут і вислуховувати, як оці три присадкуваті носії потрібної інформації зневажають її расу. Вона знову підняла зброю, нахилилась і прокричала в чутливий вушний отвір Синього:
— Усі крім жінок! А особливо коли вони в поганому настрої.
Синій з’їжився й затулив руками вушні отвори. Від збудження його крила ляснули по купі ящиків.
— Ой лишенько! Гаразд, гаразд!
— Заспокойся! — закликав його Бордовий.
— Що ви хочете взнати? — запитав Жовтий.
— Де Валеріан! — відповіла Лорелін.
— Важко сказати, — почав Синій, не відпускаючи рук.
— Але ми знаємо, як відслідкувати його рух… — промовив Бордовий.
— … з ідеальною точністю, — завершив Жовтий.
— Скільки? — запитала Лорелін.
— Сто бадулів, — відповів Синій.
— Кожному, — уточнив Бордовий.
— Гроші — на бочку! — додав Жовтий.
Лорелін подумала про те, чи розуміли вони, що ще якась мить, і вона вибухне — у майже прямому сенсі слова. Стиснувши зуби, Лорелін відповіла:
— У мене немає бадулів.
— Але у вас є конвертер, — зауважив перший доґан-даґіз.
Лорелін залізла в торбинку на поясі, витягла звідти капшук і кинула його їм.
— Забудьте про конвертер. Оце все, що маю.
У капшуку було кілька десятків діамантів, що їх до того створив їй конвертер. Доґан-даґізи зазирнули в нього, а потім за чергою повернули голови до Лорелін. На їхніх писочках не було видно радощів.
— Діаманти не такі коштовні, як бадулі, — сказав Синій.
Це була остання краплина.
— Перемови закінчено!
Лорелін приставила йому зброю до другого вушного отвору, і його оченята, схожі на очі ласиці, широко розплющилися.
— Гаразд, гаразд, — промовив Бордовий, примирливо зводячи руки догори, — за наявних умов…
— … ми приймаємо умови угоди.
— Добре, — відповіла Лорелін, — а тепер скажіть, де Валеріан?
— Ідіть за нами, — мовив Синій і потер собі вухо.
Будучи військовим до нутра кісток, Генерал Окто-Бар, утім, знайшов своє справжнє покликання на станції «Альфа». Захоплення й водночас дивне почуття спокою огортали його, коли він керував життям величезної станції, вельми вправно виконуючи цю роботу протягом останніх чотирьох років. Йому почали подобатися чужинці, бо ті, як і він сам, звали це місце «домівкою», і з багатьма з них він здружився, здавалося, на все життя. Він не міг змиритися з самою думкою про існування смертельної загрози їм, як і людям його раси, та й загалом станції, що протягом століть була взірцем гармонійного співробітництва, доброї волі і взаємодії між різними расами розумних істот.