Проте доґан-даґізи, здавалося, чітко знали, що треба робити. Вони почимчикували до червоного механізму, що стирчав у кінці причалу й так само, як і субмарина, бачив кращі дні. Лорелін могла лише здогадуватися, що то було щось на зразок крана. Синій потягнув за важіль, і згори спустився невеликий гачок. З одного з численних мішечків довкола пояса Бордовий видобув пляшку й обережно прилаштував її до гачка. Синій потягнув за інший важіль, кран розвернувся, а потім опустив пляшечку так, що та дзенькнула об облавок субмарини, але не розбилася.
Закривка рубки зі скреготом відкинулася назад.
Звідти визирнув один з найдивніших чоловіків, яких Лорелін будь-коли бачила. Він косо подивився на гостей, ухопив дарунок, відкрив його, пихкаючи, зубами, одним ковтком вихилив вміст і кинув порожню пляшку за облавок у каламутну зелену воду.
Довге розпатлане кучеряве сиве волосся чоловіка доповнювала густа борода, а обличчя було видублене, ніби старий кожух. Його ніс мав такий вигляд, неначе його зламали в не менш ніж восьми місцях, а очі були геть різні. Одне око — запале темно-коричневе, а друге — неприродного блідо-блакитного кольору, і Лорелін здогадалася, що воно штучне. До верхнього лівого кута чоловікового лоба було причеплено щось на зразок імплантату, а в його вухах дивної форми стирчали сережки.
— Погане передчуття в мене щодо цього вашого плану, — промимрила Лорелін.
Пірат, або ж той, кого вона прийняла за пірата, злостиво глянув на неї химерними очима й прогарчав грубим голосом:
— Шо вам нада?
Перший доґан-даґіз почав розмову:
— Ми хотіли б вирушити на риболовлю… — почав Синій.
— …на медузу-мозок, — додав Бордовий.
— Самця, по можливості, — завершив Жовтий.
Синій високо підкинув у повітря один з Лореліниних діамантів. Ліва рука пірата миттю подалася вперед і вхопила його — швидше за Лорелін, чого та аж ніяк не сподівалася. Втім, згодом вона збагнула, що рука була повністю кібернетична.
Пірат із рохканням вивчав дорогоцінний камінь. Піднявши голову, але не випускаючи діаманта з руки, він промовив:
— Зараз не сезон.
Бордовий кинув йому ще один камінчик. І знову пірат вхопив його в повітрі. Цього разу він сказав:
— Самців упіймати важче.
Він явно шукав межу, до якої його могла завести удача.
Жовтий зітхнув і кинув йому третій самоцвіт.
Пірат винагородив їх усіх сліпучою усмішкою.
— Ласкаво просимо на облавок, — виголосив він.
Лорелін зайшла до субмарини без жодних потайних думок — усі вони промайнули в її голові і зникли задовго до того. Підводний човен виявився саме таким малим, як вона й гадала, але жалюгіднішим, ніж уявляла. Там могли розміститися лише два гуманоїди, та й то впритул, а пірат, з яким вона щойно наважилася зв’язати долю, займав багато місця. Майже третину суденця охоплювала рубка з прозорим оглядовим ліхтарем. Решта простору була місцем, де пірат спав і, ймовірно, їв, утім, Лорелін підозрювала, що більшу частину калорій він діставав з випивки. У хвості ж субмарини був навдивовижу потужний двигун. До дна човника кріпився невеликий кран-клішня, либонь, для вищезгаданої риболовлі.
Маленький підводний човен прожогом летів підводними рівнинами Галани. Тривога Лорелін за Валеріана контрастувала з безтурботною красою, що відкривалася довкола. Вона мусила визнати, що її очі бачать дивовижні картини, і при будь-якій іншій нагоді неодмінно б ними насолодилася.
Вони пропливали знаменитими, легендарними полями кобальтової фарби. То були холодні синьо-зелені глибини, де росли, злегка гойдаючись у воді, темно-сині квіти, і їхні обриси світилися блідо-синім жеврінням. Лорелін помітила, що по полю проплив фермер-пулонг. Привітний народ пулонгів був однією з перших водних рас, що оселилися на «Альфі». На землі пулонги мали б кістлявий незграбний вигляд, їхнє тіло було би згорбленим і непривабливо кутастим. Але тут вони почувались як у себе вдома. Шкіра в них була блакитна й така ряба, що здавалося, ніби їх повсякчас цяткувало світло з поверхні. До шолома, що вкривав верх його черепа, кріпився ліхтар із тросом, який вів до центру керування. Лорелін зрозуміла, що перед нею був крікбанг, сучасний комп’ютер, що з’єднував усіх пулонгів і контролював активність робітників на полі. Вона дозволила собі задивитися на те, як фермер любісінько збирав водні квіти, як його довгі тендітні пальці тяглися до стрункого стебла, обхоплювали його й виривали з морського дна. Як тріснуло стебло, і жевріння довкола контура квітки на мить спалахнуло дуже яскравим біло-синім світлом. Квітка почала безживно спливати, а фермер запхав її до мішка на спині й рушив до іншої. Світіння було чудове, проте Лорелін не полишала думка про те, що, очевидячки, насправді рослина просто кричала від болю.