Суть ось у чому: Товстун спостерігав за своєю свідомістю й виявив, що в ній є дефект. Тоді, використовуючи цю свідомість, він почав спостерігати за зовнішньою реальністю, тим, що зветься макрокосмосом. Він з’ясував, що і вона має дефект. Як стверджували філософи-герметики, макрокосмос та мікрокосмос є точними відображеннями одне одного. Скориставшись несправним інструментом, Товстун спробував осягнути дефектний об’єкт і в результаті дійшов висновку, що все не таке, яким би мало бути.
На додачу до всього, виходу з цієї ситуації не існувало. У результаті поєднання дефектного інструмента з дефектним об’єктом виникла ще одна бездоганна китайська пастка для пальців. Він заблукав у лабіринті, мов Дедал, який збудував лабіринт для короля Міноса на Криті, а тоді сам потрапив у нього й не зміг вибратися назовні. Ймовірно Дедал і досі там, як, зрештою, і ми. Єдина відмінність між нами та Конолюбом-Товстуном полягає в тому, що він усвідомлює, у якій ситуації опинився, а ми — ні; саме тому Товстун божевільний, а ми нормальні. «Він порівнює їх зі сплячими, які поринули в сон своїх приватних світів», як сформулював це Гассі, а він мав би знати; серед усіх досі живих знавців давньогрецької філософії він найперший, хіба що за винятком Френсіса Корнфорда. І саме Корнфорд стверджував, ніби Платон вірив, що у Світовій Душі є щось ірраціональне[17].
З лабіринту вибратися неможливо. Він змінюється, поки ви ним рухаєтеся, бо він живий.
ПАРСИФАЛЬ: Я пройшов зовсім мало, а втім, здається, що подолав вже велику відстань.
ҐУРНЕМАНЦ: Бачиш, сину мій, тут час перетворюється на простір.
(Увесь краєвид стає невиразним. Ліс поступово зникає, натомість повільно виринає грубо складена кам’яна стіна, у якій ми бачимо прохід. Чоловіки подаються крізь прохід. Що трапилося з лісом? Ті двоє чоловіків насправді не зрушили з місця; вони нікуди не подалися, проте зараз їх вже немає там, де вони були спочатку. Тут час перетворюється на простір. Ваґнер почав працювати над «Парсифалем» у 1845 році. Помер він у 1873-му, задовго до того, як Герман Мінковський постулював свою теорію про чотиривимірний часопростір (1908). Джерелами для «Парсифаля» послужили кельтські легенди та дослідження буддизму, які Ваґнер провадив для своєї опери про Будду, що мала називатися «Переможці» (Die Sieger), але так і не була написана. Звідки у Ваґнера могла виникнути ідея, що час здатний перетворюватися на простір?)
І якщо час може перетворюватися на простір, то чи може й простір перетворюватися на час?
У книжці Мірче Еліаде «Міф та реальність» один із розділів називається «Час можливо подолати». Подолання часу — це найважливіша мета міфічних ритуалів і таїнств. Конолюб-Товстун раптом почав розмовляти мовою, якою послуговувалися дві тисячі років тому і якою писав святий Павло. Тут час перетворюється на простір. Товстун розповів мені про ще одну особливість СВОЄЇ зустрічі з Богом: несподівано краєвид американського штату Каліфорнія 1974 року зник, а замість нього виринув світ Риму першого століття нашої ери. Якийсь час він бачив ці два світи немов накладені один на одного, що нагадувало техніку, яку часто застосовують у фільмах. А також у фотографії. Чому? Як таке можливо? Бог розтлумачив Товстуну багато речей, але він ніколи не пояснював цього, хіба за винятком його таємничого твердження, у щоденнику це запис № 3. Він робить так, щоб речі виглядали інакше, аби здавалося, ніби минув час. Хто такий «він»? Чи маємо ми, відтак, припустити, що насправді час не минув? І чи минав він будь-коли взагалі? Чи можливо колись таки існував справжній час, як, власне, і справжній світ, а тепер є лише фальшивий час і фальшивий світ, щось на кшталт бульбашки, яка збільшується й змінює вигляд, але насправді лишається статичною?
Конолюбу-Товстуну здалося доречним записати це твердження майже на самому початку свого щоденника, або екзегези, чи хоч як він там це називав. У записі № 4, тобто наступному, сказано:
Перед Розумом матерія пластична.
Чи існує взагалі якийсь світ? З усіх поглядів Ґурнеманц та Парсифаль стоять на місці, тоді як краєвид навколо них змінюється, тож їх переносить в інше місце, місце, яке до цього вони сприймали як простір. Товстун Думав мовою, якою розмовляли дві тисячі років тому, і бачив краєвиди стародавнього світу, який пасував цій мові; внутрішній зміст його свідомості узгоджувався ЗІ сприйняттям зовнішнього світу. Схоже, тут все відбувалося згідно з певною логікою. Можливо, трапилася якась помилка у функціонуванні часу. Але чому тоді його дружина Бет цього не помічала? Коли відбулася його зустріч із божественним, вона мешкала разом із ним. Для неї нічого не змінилося, хіба лиш (як вона мені сказала), вона вловила якісь дивні тріскотливі звуки, що зазвичай виникають у результаті надмірного навантаження: об’єкти, які певна сила розпирає аж то тієї точки, де вони вибухають, так немов вони переповнені, переповнені надміром енергії.
Товстун і його дружина розповіли мені про ще один феномен, який можна було спостерігати в ті дні 1974 року. З їхніми домашніми улюбленцями відбулася дивна метаморфоза. Здавалося, що у тварин покращилися розумові здібності, і вони виглядали спокійнішими. Принаймні так тривало, поки обидва улюбленці не померли від численних злоякісних пухлин.
І Товстун, і його дружина розповіли мені дещо про своїх домашніх улюбленців, і ця розповідь назавжди засіла в моїй голові. Здавалося, ніби впродовж усього того часу тварини намагалися з ними розмовляти, намагалися використовувати мову. Це неможливо списати на психоз Товстуна, як і те, що тварини померли.
Перша лиха зміна, як стверджував Товстун, була пов’язана з радіо. Однієї ночі, коли він його слухав — він вже давно не міг спати, — то почув, як із радіо долинули мерзенні слова та речення, які аж ніяк не могли б лунати по радіо. Бет це проґавила, оскільки тоді вже спала. Тож усе це могло бути породженням свідомості Товстуна, яка поступово розпадалася; але в такому разі його психіка руйнувалася зі страхітливою швидкістю.
У психічній хворобі немає нічого кумедного.
Розділ 4
Після видовищної спроби самогубства, у якій було задіяно таблетки, гостре мов бритва лезо та ввімкнений двигун автомобіля — усе це стало наслідком того, що Бет покинула його, забравши з собою їхнього сина Крістофера, — Товстун опинився у психіатричній лікарні округу Орендж. Озброєний коп покотив його на інвалідному візку з відділення інтенсивної кардіотерапії через підземний коридор до психіатричного крила лікарняної будівлі.
Товстун ще ніколи не сидів під замком. Від сорока дев’яти таблеток дигіталісу в нього кілька днів була ПАТ-аритмія[18], адже завдяки усім докладеним зусиллям йому таки вдалося досягнути масимально можливого рівня отруєння дигіталісом, яке на шкалі було позначене як «три». Дигіталіс йому приписали як ліки від спадкової ПАТ-аритмії, але вона й поруч не стояла з аритмією, яка з’явилася в нього через отруєння. Є певна іронія в тому, що передозування дигіталісом саме викликає аритмію, проти якої його зазвичай застосовують. У якусь мить, коли Товстун лежав, розкинувшись на ліжку і втупившись поглядом в екран з електронно-променевою трубкою, що висів на стіні, на ньому з’явилася пряма лінія; його серце спинилося. Він незмигно дивився далі, і врешті індикаторна точка продовжила свій хвилеподібний рух. Нескінченною є милість Бога.
Тож знесиленого й під наглядом озброєного охоронця його доправили в закрите психіатричне відділення, де незабаром він уже сидів у коридорі, вдихаючи неймовірну кількість сигаретного диму й здригаючись усім тілом — від виснаження й страху. Тієї ночі він спав на лікарняній койці — всього в палаті їх було шість — і виявив, що до його койки були прикріплені шкіряні гамівні ремені. Двері з палати були відчинені й підперті, щоб медперсонал психіатричного відділення міг не спускати пацієнтів з ока. Товстунові було видно телевізор, на якому увімкнули якийсь комерційний канал. Гостем Джонні Карсона виявився Семмі Дейвіс-молодший. Товстун лежав і дивився, думаючи про те, як це воно — мати одне скляне око. У ту мить він зовсім не розумів, у якій ситуації опинився. Він збагнув, що не помер від отруєння дигіталісом; він також збагнув, що його по суті арештовано за спробу самогубства; він не мав жодного уявлення про те, що робила Бет, поки він лежав у відділенні інтенсивної кардіотерапії. Вона не зателефонувала й не прийшла його навідати. Спочатку прийшла Шеррі, тоді Девід. Більше ніхто не знав, що він там. Особливо Товстуну не хотілося, щоб про це довідався Кевін, оскільки Кевін не проминув би нагоди завітати й позбиткуватися з Товстуна своїми цинічними жартами. А він був не в тому стані, щоб терпіти цинізм, навіть якщо той був незлобливий.
17