Зараз Товстун сидів на дивані з пластику й хромованої сталі і знову ментально помирав; правду кажучи, він уже був ментально мертвим, а в кімнаті, з якої він вийшов, експерти вирішували його долю, намагаючись оцінити й винести вердикт стосовно того, що від нього залишилось. Це правильно, що технічно кваліфіковані небожевільні ухвалюють рішення щодо божевільних. Як могло б бути інакше?
— Якби лишень їм вдалося дістатися до часу сновидінь! — викрикував Кевін.— Це єдиний реальний час; усі справжні події відбуваються у часі сновидінь! Вчинки богів!
Огрядна літня жінка, яка сиділа поруч із Товстуном, підняла вгору пластиковий контейнер; вже багато годин поспіль вона намагалася виблювати «Торазин», який її змусили прийняти; вона вважала, як пояснила Товстуну деренчливим голосом, що в «Торазині» була отрута, за допомогою якої її чоловік — котрому якось вдалося проникнути в найвищі ешелони персоналу лікарні під найрізноманітнішими іменами — мав намір завершити свою справу і врешті її добити.
— Тобі вдалося відшукати шлях у вищий світ, — рішуче заявив Кевін. — Хіба не так ти написав про це у своєму щоденнику?
48. Існує два світи, верхній та нижній. Верхній, який походить від гіпервсесвіту І, або Ян, Форма І Парменіда, сприйнятливий та цілеспрямований. Нижній світ, або ж Інь, Форма II Парменіда, — механічний: ним рухає сліпа та дієва причина, він детерміністський і позбавлений інтелекту, оскільки походить від мертвого джерела. У стародавні часи це називали «астральним детермінізмом». Великою мірою нас спіймано в пастку нижнього світу, однак завдяки таїнствам, за допомогою плазмати, нас врятовано. Допоки астральний детермінізм не поборено, ми його навіть не помічаємо, настільки сильно введені в оману. «Імперія ніколи не закінчилася».
Повз Товстуна й огрядну стару жінку нечутно пройшла невеличка гарненька темноволоса дівчина, яка несла в руках своє взуття. Під час сніданку вона спробувала розбити черевиками вікно, а коли їй це не вдалося, то вирубила одним ударом чорношкірого санітара, який мав добрих шість футів зросту. Зараз вона видавалася втіленням цілковитого спокою.
«Імперія ніколи не закінчилася», — подумки процитував Товстун. Це речення знову і знову зринало в його щоденнику; воно стало його гаслом. Вперше це речення відкрилося йому у величному сні. У тому сні він знову був дитиною й вишукував у запилених букіністичних книгарнях рідкісні журнали, що спеціалізувалися на науковій фантастиці, зокрема номери журналу Astounding. У сні він переглянув незліченну кількість потріпаних номерів, проглядаючи один стос за іншим, у намаганні відшукати дорогоцінний твір, який друкувався в журналі частинами та називався «Імперія ніколи не закінчилася». Якби йому вдалося його знайти і прочитати, то він дізнався б усе; саме таким був тягар того сну.
Незадовго до цього, у той період, коли він бачив два взаємонакладені один на одного світи, перед його зором поставав не лише штат Каліфорнія, США, яким той був у 1974 році, а й Стародавній Рим, і в цьому взаємонакладенні він розгледів Структуру, що була спільною для обох просторово-часових континіумів: Чорну Залізну В’язницю. Саме це малося на увазі, коли вві сні йшлося про «Імперію». Йому було про це відомо, адже щойно він побачив Чорну Залізну В’язницю, то одразу її впізнав. Усі перебували всередині неї, хоч про й це не здогадувалися. Чорна Залізна В’язниця була їхнім світом.
Хто збудував цю в’язницю — і навіщо — він не міг сказати. Однак він помітив і одну хорошу річ: в’язниця зазнала нападу. Організація християн, не звичайних християн, як ті, що ходять щонеділі до церкви й моляться, а таємних ранніх християн, одягнених у світло-сірі роби, розпочала штурм в’язниці, і він виявився успішним. Таємних ранніх християн переповнювала Радість.
Охоплений божевіллям Товстун зрозумів, чому саме вони раділи. Цього разу таємним, раннім християнам у сірих робах вдасться здолати В’язницю, а не навпаки. Подвиги героїв у священному часі сновидінь... єдиному часі, який, відповідно до вірувань бушменів, був реальним.
Якось у дешевому науково-фантастичному романі Товстун натрапив на бездоганний опис Чорної Залізної В’язниці, попри те, що там ішлося про далеке майбутнє. Відповідно, якщо накласти минуле (Стародавній Рим) на теперішнє (Каліфорнію XX століття), а потім помістити поверх них далеке майбутнє, описане в романі «Андроїд, що виплакав мені цілу річку», то в результаті отримаємо Імперію, Чорну Залізну В’язницю, як супра- чи транстемпоральну константу. Кожного, хто будь-коли жив, у буквальному сенсі оточували залізні стіни в’язниці; усі перебували всередині неї, хоч ніхто про це не здогадувався — за винятком таємних християн у сірих робах.
Це робило ранніх, таємних християн також супра- чи транстемпоральними, іншими словами, присутніми у всі часи, і Товстун ніяк не міг цього зрозуміти. Як вони могли бути ранніми й заразом перебувати в теперішньому та майбутньому? І якщо вони існували в теперішньому, то чому їх ніхто не бачив? З іншого боку, чому ніхто не бачив стін Чорної Залізної В’язниці, які оточували кожного, зокрема і його, з усіх боків? Чому ці протиставлені сили можна було розгледіти лише тоді, коли минуле, теперішнє й майбутнє якимось чином — та з незбагненної причини — наклалися одне на одне?
Можливо, у часі сновидінь бушменів не існувало часу. Але якщо часу не існувало, то як ранні таємні християни могли радісно розбігатися навсібіч із Чорної Залізної В’язниці, яку вони щойно підірвали? І як вони могли підірвати її в Римі приблизно 70 року нашої ери, адже в той час не було вибухівки? Як, зрештою, сама в’язниця могла зникнути, якщо час у часі сновидінь не минав? Це нагадало Товстунові те дивне речення у «Парсифалі»: «Бачиш, сину мій, тут час перетворюється на простір». Під час його релігійного досвіду у березні 1974 року Товстун став свідком збільшення простору: незліченні ярди простору, що простягалися аж до зірок; простір навколо нього відкрився, так немов хтось прибрав клітку, яка його стримувала. Він почувався наче кіт, якого занесли в машину в коробці на час подорожі, а тоді, діставшись до місця призначення, випустили з коробки й відпустили на волю. Вночі йому снилася бездонна порожнеча, однак ця порожнеча була живою. Вона рухалася й простягалася все далі й далі і видавалася цілковито порожньою, але водночас мала особистість. Порожнеча неймовірно зраділа, забачивши Товстуна, який уві сні не мав тіла; він, як і сама бездонна порожнеча, тільки повільно дрейфував, і на додачу до нього долинало нерозбірливе, схоже на музику дзижчання. Очевидно, за допомогою цього відлуння порожнеча з ним спілкувалася.
— З усіх людей, — мовила порожнеча, — з кожного, саме тебе я люблю найбільше.
З усіх людських істот, які будь-коли існували, порожнеча чекала на Конолюба-Товстуна, аби знову з ним поєднатися. Як і її протяжність у просторі, її любов не мала меж; вона та її любов плавали в океані вічності. Ще ніколи в житті Товстун не зазнав такої радості.
— Вам доведеться залишитися в нас на чотирнадцять днів, — сказав працівник психіатричного відділення, підійшовши до нього.
— Я не можу поїхати додому? — запитав Товстун.
— Ні, ми вважаємо, що вам потрібне лікування. Ви ще не готові повернутися додому.
— Зачитайте мені мої права, — мовив Товстун, відчуваючи заціпеніння й страх.
— Ми можемо затримати вас у лікарні на чотирнадцять днів без судового розгляду. Після цього, з постановою суду і якщо ми вважатимемо, що це необхідно, то зможемо тримати вас тут ще дев’яносто днів.
Товстун знав, що якщо він щось скаже, ще бодай одне слово, вони обов’язково затримають його на дев’яносто днів. Тому не сказав нічого. Коли ви божевільні, то швидко вчитеся тримати язика за зубами.
Виявляється, якщо ви божевільний і цей факт публічно викрито, то це один зі способів потрапити до в’язниці. Тепер Товстун про це уже знав. Окрім каталажки для п’яниць, округ Орендж мав також і спецзаклад для людей, що були несповна розуму. Саме там він зараз і перебував. І міг залишитися тут надовго. Тим часом вдома Бет, безперечно, перевозила все, що тільки хотіла, з їхнього будинку до свого нового помешкання, яке тепер винаймала,— вона відмовилася сказати йому, де воно розташоване; навіть міста не хотіла назвати.