Пацієнти психіатричних лікарень завжди рухаються з однією-єдиною швидкістю. Проте деякі завжди рухаються повільно, а інші завжди кудись біжать. Деббі з її дебелим огрядним тілом переміщалася повільно, як і Даґ, тож Товстун, який завжди ходив поряд із Даґом, пристосовувався до його темпу. Крокуючи один біля одного, вони невпинно кружляли коридором і розмовляли. Розмови в психлікарнях схожі на розмови на автостанціях, оскільки на автостанціях Greyhound усі чекають, і в психіатричних лікарнях — особливо в окружних, куди людей запроторюють без їхньої згоди, — усі також чекають. Чекають, щоб вибратися звідти.
Всупереч тому, про що розповідають у романах-міфах, у психіатричному відділенні майже нічого не відбувається. Пацієнти насправді не беруть гору над медпрацівниками, а медпрацівники насправді не вбивають пацієнтів. Більшість людей читають або ж дивляться телевізор, чи й просто сидять, курячи цигарки, або намагаються примоститися на дивані й трохи подрімати, або п’ють каву, грають у карти чи прогулюються, і тричі на день їм на тацях подають їжу. Проминання часу вимірюється тут появою візків із їжею. Під вечір приходять відвідувачі, і вони зазвичай посміхаються. Пацієнти психіатричної лікарні ніяк не можуть збагнути, чому люди, що приходять ззовні, посміхаються. Для мене це лишається таємницею і сьогодні.
Медикаменти, які тут завжди називають «колесами», роздають через регулярні інтервали в невеличких паперових стаканчиках. Усім дають «Торазин» плюс ще щось. Тобі не кажуть, що саме ти приймаєш, і за тобою ретельно стежать, аби переконатися, що ти й справді все проковтнеш. Інколи відповідальні за ліки медсестри лажають і приносять тацю з ліками двічі. Пацієнти зауважують, що десять хвилин тому вже прийняли свої колеса, однак медсестри все одно роздають їм таблетки ще раз. Помилку так і не виявляють аж до кінця дня, і медпрацівники ніколи не розмовляють про це з пацієнтами, у тілі яких тепер вдвічі більше «Торазину», аніж мало б бути.
Я ніколи не зустрічав пацієнта, навіть серед параноїків, який би вважав, що така подвійна доза є навмисною тактикою, мета якої — надмірно заспокоїти хворих. Цілком очевидно, що вся справа в недоумкуватості медсестер. Медсестри мають достатньо клопоту з тим, щоб розібратися, хто з пацієнтів хто, і знайти відповідні невеличкі паперові стаканчики. Так відбувається, бо пацієнти, які перебувають у відділенні, повсякчас змінюються; прибувають нові люди, а старих виписують. Справжня небезпека в психіатричному відділенні полягає в тому, що людину, яку не по-дитячому штирить від PCP[22], помилково покладуть сюди. Багато психіатричних лікарень офіційно відмовляються приймати людей, які сидять на PCP, і наполягають, що ними мають займатися озброєні поліцейські. Озброєні поліцейські повсякчас намагаються спихнути тих, хто вживає PCP, на неозброєних пацієнтів лікарень і медпрацівників. Ніхто не хоче мати справи з людиною, яка вживає PCP, і на це є свої причини. Газети постійно розводяться про те, як якийсь залежний від PCP нарколига, якого утримували в одному з психіатричних відділень, відкусив комусь носа або вирвав собі очі.
Товстуну вдалося уникнути такої долі. Він навіть не знав, що такі жахіття існують. Цим він завдячував хорошому плануванню в МЦОО, у якому було зроблено все, щоб жодного з нариків, які сиділи на PCP, раптом не поклали в Північне відділення. Правду кажучи, Товстун завдячував МЦОО (а також двом тисячам доларів) своїм життям, хоча його мозок і досі був надто підсмаженим, аби він міг це належно поцінувати.
Коли Бет прочитала детальний перелік послуг на рахунку від МЦОО, то не могла повірити, скільки всього там зробили для того, щоб врятувати життя її чоловікові; перелік розтягнувся на п’ять сторінок. Він включав навіть кисень. Товстун цього не знав, однак медсестри у відділенні інтесивної кардіотерапії вважали, що він помре. Вони повсякчас моніторили його стан. Вряди-годи у відділенні інтенсивної кардіотерапії лунала сирена, що сповіщала про критичну ситуацію. Це означало, що хтось із пацієнтів втратив ознаки життя. Товстун, який лежав у ліжку, втупившись у відеоекран, почувався так, немов його помістили поряд із залізничним депо, де поїзди змінюють колії; до нього постійно долинали різноманітні звуки, які видавали апарати підтримки життєдіяльності.
Психічно хворим людям властиво ненавидіти тих, хто їм допомагає, і любити тих, хто прагне завдати їм шкоди. Товстун і досі любив Бет та ненавидів МЦОО. Це лише доводило, що йому місце в Північному відділенні; я в цьому не сумніваюся. Бет знала, що коли вона подасться світ за очі й забере з собою Крістофера, Товстун спробує вкоротити собі віку; він спробував зробити це в Канаді. Власне кажучи, Бет планувала знову вселитися в їхнє помешкання, щойно Товстун себе прикінчить. Саме так вона йому пізніше й сказала. Також вона сказала йому, що її неабияк розлютила його невдала спроба себе вбити. Коли він запитав, чому це її розлютило, Бет відповіла: «Ти ще раз підтвердив, що не здатний зробити бодай щось». Відмінність між божевіллям і здоровим глуздом вужча за вістря леза, гостріша за зуб гончака і спритніша за оленя. Вона невловиміша за найпримарнішого фантома. Можливо, вона навіть не існує; можливо, вона і є фантомом.
Іронічно, але Товстуна замкнули не тому, що він божевільний (хоч він ним і був); технічно причина полягала в тому, що він «становив небезпеку для самого себе» й порушив відповідний закон. Товстун був небезпекою для свого власного життя й здоров’я, власне, у цьому можна було б звинуватити багатьох людей. Упродовж перебування у Північному відділенні його змусили пройти цілу низку психологічних тестів. Він їх успішно пройшов, хоча, з іншого боку, йому вистачило розуму не розпатякувати про Бога. Хоча він і пройшов усі тести, однак насправді він лукавив. Щоб якось згаяти час, він знову й знов малював німецьких рицарів, яких Александр Невський заманив на лід, заманив до їхньої смерті. Товстун ототожнював себе з тевтонськими рицарями у важких обладунках, які мали на головах маски з вузькими прорізами для очей і на шоломах яких в обидва боки стирчали буйволячі роги; на зображеннях, які він малював, кожен рицар тримав у руках велетенського щита й оголеного меча; на одному зі щитів він написав: In hoc signo vinces, цю фразу він взяв із пачки сигарет. Вона означала: «Під цим знаком переможеш». Сам знак був у формі залізного хреста. Його любов до Бога перетворилася на гнів, на невиразний гнів. Час від часу його навідували видіння, у яких він бачив Крістофера, що біжить зарослим травою полем, його маленьке блакитне пальтечко розвівалося на вітрі, а Крістофер все біг і біг далі. Не було жодного сумніву, що це біжить сам Конолюб-Товстун, чи принаймні дитя у ньому. Він біг, утікаючи від чогось такого невиразного, як отой його гнів.
На додачу він кілька разів написав:
Dico per spiritum sanctum. Haec veritas est. Mihi crede et mecum in aeternitate vivebis. Запис № 28.
Це означало: «Я говорю через Святого Духа. Це істина. Повірте мені і житимете зі мною у вічності.
Одного дня він написав на списку правил, що висів на стіні.
Ex Deo nascimur, in Jesu mortimur, per spiritum sanctum reviviscimus.
Даґ запитав його, що це означає.
— Від Бога народжуємося,— переклав Товстун,— у Христі вмираємо, а через Святого Духа воскреснемо».
— Тебе залишать тут на дев’яносто днів, — сказав Даґ.
Якось Товстун побачив вивішене кимось оголошення, яке його буквально зачарувало. В оголошенні було перелічено те, що заборонено робити, у порядку зменшення важливості:
ЗАБОРОНЕНО ЗАБИРАТИ
З ВІДДІЛЕННЯ ПОПІЛЬНИЧКИ.
Нижче у списку було написано:
ФРОНТАЛЬНУ ЛОБОТОМІЮ
ЗАБОРОНЕНО ПРОВОДИТИ
БЕЗ ПИСЬМОВОЇ ЗГОДИ
ПАЦІЄНТА.
— Тут мало б бути «префронтальну», — сказав Даґ і дописав «пре».
— Звідки ти знаєш? — запитав Товстун.
— Є два різновиди знання, — мовив Даґ. — Або знання походить від органів чуття, і тоді воно називається емпіричним знанням, або ж воно походить з твоєї голови і називається знанням a priori.